Максим Іванович Кідрук - Твердиня

рохкання лунали на самісінькій межі табору. Левко раптом згадав про противедмежий спрей; наплічник лежав поряд, і, запустивши руку всередину, хлопець дістав балончик і стиснув його в руці.

— Швидше! — цокаючи від страху зубами, підганяв українець.

— Світло! — благала Сатомі.

— Треба тікати. — Ґрем кинувся в бік, протилежний тому, звідки долинали звуки, але тут-таки повернувся назад. Самому пірнути в таку темряву? Нізащо! — Чого ви сидите? Побігли!

Ніхто не звернув на нього уваги. Семен намагався знайти ліхтар.

— «Vektor’а» немає! Не можу… не знаю, де він.

— Чорт! — Від шаленого припливу крові думки Левка понеслись галопом, наче стадо наляканих мустангів. Він згадав: — Headlamp[105]!

— Що?

— Твій налобний ліхтар.

Сьома згадав про ще один діодний світильник «LED Lenser H7», який за допомогою спеціального ременя кріпився на голові.

— Точно!

Росіянин хутко підтягнув спальник і обнишпорив його руками. Через секунду пальці наштовхнулися на налобник.

— Є!

Несподівано тріск і рохкання обірвалися. Довкола стало настільки тихо, що хлопці без зусиль розрізняли дихання одне одного — поквапні нашорошені схлипи.

— О Боже… — застогнав Ґрем.

Що б там не було, воно щойно пробилося крізь зарості і зараз стоїть на межі табору. За кілька метрів від них. Мовчки.

— Вмикай, — затерплим голосом попросив Левко.

Тремтячими руками Сьома дістав ліхтар. Спершу начепив його на голову і тільки тоді ввімкнув батарейку. Лампа виявилась достатньо потужною, прорубала у темряві виразний коридор.

Наступної миті троє хлопців і дівчина хором заволали:

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Серця всіх чотирьох збивалися з ритму від тваринячого жаху.

Чоловік. На краю лісу стояв темношкірий чоловік. Промінь трьохватного світильника охоплював його всього. Попервах Левку здалося, що перед ними мрець. Попри те що проява трималась у вертикальному положенні, в очі кидалися деталі, які наштовхували на думку про небіжчика: здутий живіт, сині плями на руках, вирячені очі (у монохромному діодному сяйві Левко чітко розрізнив зжовклі білки без зіниць), та головне — у потвори не було нижньої щелепи. Замість неї під верхньою підковою зубів звисали скривавлені шматки шкіри і… язик. Потемнілий язик вивалювався просто з горла і теліпався, наче ганчірка. Підозри вивітрились напрочуд швидко, оскільки чоловік ворухнувся. Розчепіривши пальці, викинув руки вперед. Став ними водити у повітрі. Рухи були смиканими, конвульсивними, як у ляльки-маріонетки. Голова хиталася, брудно-білі очі блискали у світлі. Не примружившись і не закриваючись від насиченого сріблом променя, чоловік зробив крок до центру табору.

Левку здалося, що його очі повипадають із орбіт. Немов у трансі, він підняв праву руку і затиснув кнопку на балончику. Струмина дострелила до потвори з язиком, що розхитувався з боку в бік при русі. Хлопець пам’ятав, як минулого разу, в тумані, непрошений гість закрив обличчя рукою і відступив, та цього разу… нічого не сталося. Левко злегка вивернув кисть, направивши струмінь просто в понівечене обличчя, але темношкірий монстр, який вийшов із нетрів, не кинувся навтікача. Він навіть не відвернувся. Натомість зробив іще один крок до табору.

«Це не людина!» — Від жаху українець насилу втримався, щоб не задзюрити штани.

Першою зірвалася Сатомі. Затуливши рот рукою (щоб спинити заливисте верещання), дівчина помчала геть.

Слідом, не озираючися, рвонули хлопці. Розвернувшися, Семен лишив темношкірого у темряві.

Хлопці бігли настільки швидко, наскільки дозволяли джунглі. Ґрем і Левко старалися не відставати від росіянина, орієнтуючись на світло ліхтарика. Семен біг навмання. Йому не було на кого орієнтуватись. Він просто мчав туди, де було менше гілок.

— Вируби його, — через якийсь час хрипнув Левко.

Семен зрозумів. Світло налобника видавало їх. Росіянин простягнув руку до потилиці і відімкнув батарейку.

Тримаючись один за одного, хлопці пробігли ще трохи, а тоді повалились на землю. В темряві бігти далі було неможливо. Можна було запросто вивихнути ногу або виколоти око.

Стікаючи потом і адреналіном, вони віддихувались і прислухалися, готові дременути будь-якої миті — щойно зачують щось підозріле. Проте ловити особливо було нічого: сельву закутала гнітюча тиша.

— Що то було? — нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у противедмежому балончику, схоже, скінчився, але він продовжував стискати його в руці. Пальці побіліли від напруги.

— Цить… — Сьома приклав вказівний палець до губ українця.

— Звідки в тебе газовий балончик? — спитав Ґрем, але йому ніхто не відповів.

Минуло п’ять хвилин. Нічого не мінялося. Напруга не сходила з м’язів, але хлопці принаймні перестали тремтіти.

— Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас… — припустив Левко.

— Ага, — відрубав росіянин. — Посеред ночі, та ще й із закоченими очима без зіниць.

— Ти теж бачив…

— Ще б не побачити.

— Фак! Мені страшно.

У цій частині тропічного лісу крони були не такими густими: світло зірок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенські листки міконії[106] й обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув товаришів поглядом, а тоді, занімівши, спитав:

— А де Сатомі?

LXXIII

Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю хлопці зачаїлись у хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Семен вгамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині японку не розшукати. Можна пройти за півметра і не побачити дівчини. Крім того, яскравий діодний промінь умить видасть їхнє місцезнаходження тому, хто вийшов із нетрищ.

— Швидше за все, Сатомі десь поряд із табором. Залягла, як і ми, і вичікує.

— Сьомо, ми не можемо сидіти, склавши руки.

— Дочекаємося сходу сонця, тоді вирішимо.

Ґрем не втручався, тихо радіючи (якщо в такій ситуації хоч чомусь можна радіти), що пітьма приховувала панічні судоми, котрі раз за разом прошивали все його тіло, а також мокру пляму спереду на шортах.

LXXIV

12 серпня 2012 року, 07:37 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

На ранок у сельву почали повертатися звуки: подмухи вітру, цвірінькання птахів…

Ґрем і Левко лежали із заплющеними очима, по-собачому згорнувшись калачиками на купі підгнилого листя. Вони не заснули. Вони відключилися, сягнувши крайнього нервового виснаження. Семен не склепляв очей, прискіпливо озираючи довколишні нетрі. Серце гупало так, наче він уже встиг накачатися кавою.

Сонце зійшло о 6:01, проте по-справжньому розвиднілося лише на початку восьмої.

Уночі хлопці забігли в особливо густу частину тропічного лісу. Довкола громадилися товстенні стовбури бавовняних дерев[107]. Деякі сягали трьох метрів у діаметрі. Біля підніжжя вони товщали — завдяки вертикальному корінню, котре