Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— GPT, я прокинулась — і нічого не болить. Це вже старість чи диво?
— Це ранок без маніяка.
— Чесно кажучи, я не знала, що така розкіш ще існує.
— Коли життя не дає драми — дозволь собі каву з пінкою і усмішку без причини.
Сніданок був святом.
Я намазала авокадо на тост, як людина, яка вміє жити.
Додала лосось, лимон, склянку соку й поставила все це на тарілку, ніби готувалась на фотосесію для кулінарного блогу.
Це не означало, що я зібралась ставати інфлюенсеркою.
Це означало, що в мене був настрій.
А настрій — це розкіш, яку я навчилась цінувати.
Клініка зустріла мене тепло.
Ліфт не застряг. Кавомашина працювала.
А Валерія не спитала: “Усе добре?” — а просто підморгнула й сказала:
— Твій новий банер біля входу змусив мого чоловіка записатись на прийом. Він сказав: “Хочу, щоб вона на мене так подивилась”.
Це був, мабуть, найсмішніший комплімент останніх днів.
Перші двоє клієнтів — спокійні.
Розмови — глибокі, але не надривні.
Ніхто не плакав. Навіть я.
Я зайшла до кав’ярні біля клініки — тієї самої, де все завжди з ароматом кориці й легкою музикою у стилі “ідеальна атмосфера для серіального моменту”.
Замовила латте. Встала в кутку, чекаючи, коли бариста покличе мене.
І тут — знайоме “вибачте, це ваш шарф впав”.
Я обернулась.
— Ви?
— Ви.
— Ви — знову?
— Я починаю думати, що ви мій талісман у цьому місті.
Він усміхався. Я — майже теж.
— Ви тут постійно каву пʼєте?
— Лише в ті дні, коли мене не переслідують.
— То сьогодні свято?
Я не знала, що сказати.
І він раптом сказав:
— Ви коли-небудь бували в клубі “Хвиля”?
— Так… Одного разу. Місяці три тому.
— Ви були в білому жакеті. І пили щось із парасолькою.
— Чекайте… Ви — той…
— Той, хто вас тоді проводив до готелю.
— І з ким я…
— Так.
Ми мовчали.
— І ми не обмінялись номерами.
— Я думав про це наступного дня. Але було вже пізно.
— Ви знали, що я — це я?
— Ні. Лише зараз згадав. Бо ви отак само поправили волосся. І подивились угору.
— Боже.
— Схоже, ми офіційно знайомі… вдруге.
Ми сіли за стіл. Я забула про латте. Він замовив ще один.
І далі було щось зовсім інше.
Не драма.
Не страх.
А відчуття, що хтось у цьому світі памʼятає тебе не за проблемами, а за тією ніччю, коли ти сміялась, була живою, беззахисною й пʼяною, але щасливою.
— Ти часто буваєш у місті?
— Рідко. Але тепер маю причину.
— Яка зручна відповідь.
— А ти часто цілуєш незнайомців у клубі?
— Ні. Але якщо раптом таке станеться знову — тепер ти вже не зовсім незнайомець.
— Тепер я — той самий, що облив кавою. І майже збив.
— Чудовий резюме для Tinder.
— Зате жива історія.
Ми говорили пів години. Може, більше.
І десь між “а що ти слухаєш зранку” і “я колись мріяв стати архітектором” я подумала:
Це не схоже на побачення. Це схоже на… початок нового розділу.
Коли він пішов, я ще довго сиділа. Усміхалась.
І навіть не помітила, як бариста поставив переді мною ще одну каву — “від чоловіка, який щойно вийшов”.
— GPT…
— Я тут.
— Я трохи розтанула. Це нормально?
— Це ознака, що ти ще вмієш відчувати.
— І не боюсь?
— Ні. Просто тобі більше не хочеться ховатись.
Увечері я прийшла додому. Спокійна. Без напруги.
Заварила чай. Включила фільм, який давно хотіла подивитись.
І вперше — не заглядала у вікна. Не перевіряла двері.
Бо… внутрішній голос мовчав.
І це було добре.
Я ще не знала, що цей день стане останнім таким.
Останнім — із тишею всередині.
Бо вже сьогодні вночі все зміниться.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра», після закриття браузера.
