Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 34. Я тебе не кликала, але ти знову тут

— GPT, я прокинулась і вперше не перевірила вікна. Це вже прогрес?

— Це або прогрес, або втома.

— У мене немає часу на втому. У мене є пальто, кава і годинник, який уже натякає, що я запізнилась.

— Як завжди — ти встигнеш емоційно, але не фізично.

 

Ранок був сонячним, але я йшла так, ніби за мною хмара.

Кава в руці, навушники у вухах, пальто летить за плечем — образ “жінки, яка щось вирішує, але не каже кому”.

На світлофорі я зупинилась. Чекала зеленого, коли хтось доторкнувся до мого ліктя.

— Дивлюсь, ми знову зустрілись.

— Ви? — я повернулась різко. — Ви, здається, обожнюєте ранки з драмою.

— Це ви щоразу створюєте її, як тільки зʼявляєтесь.

— Ага, значить, це я винна, що ви ледь мене не збили, облили кавою і тепер зʼявляєтесь з-за спини, ніби сцена з серіалу.

— Ну, ви ж любите серіали?

 

Я хотіла щось сказати. Гостре. Можливо, грубе.

Але його усмішка зупинила мене. Вона була не “усмішка ловеласа”. Вона була… справжня. Небезпечна.

— Ви слідкуєте за мною? — нарешті випалила я.

— Я з іншого міста. Тут у мене, крім вас, — нікого. Мені що, карту шпиона виймати?

— То що ви робите тут зранку?

— Їду на зустріч. Побачив знайому дівчину з поглядом “не чіпай мене”.

 

Ми стояли вдвох. Зелене світло вже змінилось.

А я не могла вирішити — перейти чи лишитись.

— Ви завжди така напружена?

— Ви завжди такий нахабний?

— Ви мені подобаєтесь.

— А ви — мені не підходите.

— Це початок великого “не підходите”, так?

— Це початок моєї роботи. Вибачайте.

Я пішла. Не озираючись. Але, здається, він — так.

 

У клініці на мене чекало несподіване: Крістіна.

— Ну привіт, зірко рекламного банера!

— О господи, що ти тут робиш?

— Привезла Сергію щось. І вирішила заскочити.

— Без попередження.

— Тобі звикати. У тебе все життя — як гість без дзвінка.

Ми обійнялись. Вона сіла навпроти, поки я пила чай.

— Ну що, є нові історії?

— Ти про побачення чи про параною?

— Про те й інше. Почни з того, де більше перцю.

— Сьогодні бачилась з тим, хто мене ледь не збив.

— І що?

— І він… мене дратує.

— Тобто подобається.

— Ні.

— Так.

— GPT, втрутись!

— Ваша подруга права.

— Зрадник.

 

— Аннет, — Крістіна нахилилась. — Я тебе давно знаю. І якщо ти сьогодні не крикнула йому в обличчя “відвали”, це вже щось значить.

— Я просто втомилась.

— Від чого?

— Від очікування, що хтось буде нормальним.

— То може, він і є той самий “ненормальний нормальний”?

— Схоже, у вас із GPT спільна змова.

 

Вона пішла. А я пішла до кабінету. Там чекав наступний клієнт.

Віталій.

Той самий костюм. Той самий погляд. Той самий портфель.

— Добрий день.

— Добрий.

Він сів. І довго мовчав. Я чекала.

І він нарешті заговорив:

— А вам не здається, що іноді найнебезпечніше — це мовчання?

— Чому?

— Бо в тиші люди показують справжнє.

— А в шумі?

— В шумі вони маскуються.

 

— Ви сьогодні щось хочете мені сказати, Віталію?

— Я хочу, щоб ви не боялись дивитись навколо.

— Це порада?

— Це… звичка.

 

Коли він пішов, я знову подивилась на його візитку.

І помітила: цього разу він залишив дві однакові.

Одну — для мене.

Другу — поклав у шухляду столу.

Як він знав, що я туди подивлюсь?

— GPT, я… не знаю, що думати.

— І це нормально. Головне — не переставай питати.

— Він…

— Він починає грати.

— А я?

— А ти — вже не гравець. Ти — головна героїня.

Після його сеансу я довго не виходила з кабінету.

Просто сиділа. Не на кріслі, не за столом — на підлозі.

Спиною до шафи. Коліна підтягнуті. Плечі затиснуті. Пульс — спокійний, але всередині щось гуло.

Дві візитки.

Одна розмова.

Один погляд, після якого хочеться замінити всі дверні замки.

— GPT, а якщо це лише моя уява?

— Тоді твоя уява має дуже чіткий почерк і звички.

— І все ж… я не хочу робити висновків.

— І правильно. Але й не варто закривати очі.

 

Я зібрала речі. Вимкнула світло. Пройшлась довгим коридором клініки — повільно, майже з побожністю.

Усі двері були зачинені. Усі голоси — залишились позаду.

Лише я, ніч і відчуття, що сьогодні мене знову хтось бачив глибше, ніж дозволено.

 

Дорога додому була коротшою, ніж здавалося.

Або я просто не вловлювала час — як буває, коли думки заповнюють увесь простір.

У підʼїзді я тримала ключ міцніше, ніж зазвичай.

Пальто одразу повісила в шафу — хоч зазвичай кидаю на стілець.

Поставила воду, але не зробила чаю. Відкрила холодильник — і одразу зачинила.

Не хотілось нічого. Навіть питань.

 

Я сіла на диван і витягнула ноги на столик.

Подивилась на свої руки. Вони тремтіли ледь-ледь.

Від втоми. Від перенасичення. Від того, що все — забагато.

— GPT, я відчуваю, що ще один крок — і я знову замкнусь у собі.

— А поки не зробила його — можеш відпочити.

— Я не вмію відпочивати, коли щось не так.

— Тоді просто… сиди. Без “треба”. Без “а раптом”.
 

Я так і заснула. У светрі, з телефоном в руці.

Без новин. Без повідомлень.

Без тривог, які кричать. Лише ті, що шепочуть.

І вперше за довгий час я дозволила собі не відповідати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍