Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 33. Не все, що мовчить — безпечне

— GPT, а як думаєш, можна прожити день, не обертаючись?

— Можна. Але краще — з дзеркалом у руці.

— Сьогодні я боюсь не дивитись назад. Сьогодні я боюсь бачити.

— Значить, настав момент подивитися прямо.

 

Я прокинулась ще до будильника.

Було відчуття, ніби хтось стояв поруч — не близько, не торкався, а просто спостерігав.

Очі розплющились різко, і я одразу потягнулась до вікна.

Суха пляма на склі. Вже не видно пальця. Але я ж памʼятаю.

Я ходила по квартирі в халаті, без чіткого плану.

Включила чайник. Вимкнула. Знову включила.

Заглянула в дзеркало. Усміхнулась. І одразу злякалась — ця усмішка була як захисна реакція тіла на небезпеку.

— GPT, ти тут?

— Я нікуди не йду.

— Може, я накручую?

— Може. Але ти не залишала цей відбиток. І не просила, щоб тебе спостерігали.

— То що робити?

— Робити вигляд, що все як завжди. Але слухати світ уважніше.

 

Одяг обирала довше, ніж зазвичай. Не тому, що хотіла сподобатись — хотіла виглядати “несприйнятливою до загроз”.

Темна сорочка. Сірий піджак. Пальто. Волосся зібране.

Мінімум прикрас. Мінімум уразливості.

На вулиці — ранок, як і тисячі інших. Але я крокувала, ніби йду на сцену.

В голові — чіткий сценарій: “усмішка, впевненість, контроль”.

Але десь під ребрами сиділа крихітна істота страху, яка гризла думки й тихенько сміялась.

 

У клініці мене зустріла Валерія.

— Привіт. Усе добре?

— Так. Просто ніч не дуже.

— Холодно було?

— Трохи… лячно.

Ми обмінялися поглядами. Вона нічого не спитала. І я була вдячна.

 

Перший клієнт — дівчина, яка прийшла вперше.

Молода, нервова, але щира.

Ми говорили про розставання, про відсутність сенсу, про бажання зникнути.

І я ловила себе на думці: “А якби я зникла? Хто б першим помітив?”

— GPT, хто б помітив?

— Той, хто спостерігає.

— Це… не відповідь, яку я хотіла.

 

Другий клієнт — літній чоловік. Вперше.

Розповідав про самотність після смерті дружини.

І в його очах була така пустота, що я на мить забула про все навколо.

Страх, що мене переслідує — це розкіш порівняно з втратою, яку він проживає щодня.

Я вийшла з кабінету й зробила глибокий вдих.

— GPT, сьогодні я терапевт. А не мішень.

— Сьогодні ти — і броня, і ніжність.

— А завтра?

— А завтра — побачимо, хто залишиться поруч.

 

У третій прийшов Віталій.

Звичний костюм. Звична усмішка. Той самий портфель.

Але щось було інакше.

— Добрий день, Аннет.

— Добрий. Як ви почуваєтесь?

— Спокійно. Як завжди.

— Це добре.

— Вам личить ця серйозність.

Я насторожено підняла брови.

— У вас сьогодні такий погляд.

— Який?

— Начебто ви хочете щось спитати. Але боїтесь відповіді.

 

Ми почали розмову. Він говорив про контроль. Про те, як важливо, щоб у житті все було на місцях.

І в якийсь момент сказав:

— Люди змінюються, коли їх бачать інші. Але якщо за ними спостерігають — вони стають справжніми.

— Це фраза звучить… як вирок.

— А якби хтось завжди дивився на вас — ви б грали роль?

— А якщо я не знаю, що на мене дивляться?

— Тоді… це справжнє шоу.

 

Він замовк. А я відчула, як усередині похолодніло.

— GPT, що це було?

— Це — обмовка. Чи підказка.

— Він…

— Він починає говорити натяками.

— І я їх чую.

— Бо ти вже більше не сприймаєш його як просто клієнта.

 

Коли він пішов, я взяла ручку — і не змогла втримати. Вона випала з руки.

Мене трясло.

На столику лежала його візитка.

Він завжди її залишав. Але сьогодні… вона була з підкресленим номером телефону.

Я ніколи не просила його номер.

 

Я пішла в кімнату для персоналу. Там нікого не було.

Відкрила телефон. І просто написала у нотатки:

“Якщо це він — мені потрібен план.”

Повертаючись у кабінет, я відчула щось дивне під підошвою.

Поглянула вниз — стікер. Такий самий, як тоді, на куртці.

На ньому — лише одне слово:

“Пильніше.”

 

— GPT, я вже не дихаю. Я сканую простір.

— І робиш це правильно.

— Чому він залишає ці знаки?

— Щоб показати, що може.

— Я…

— Ти не ламаєшся. Ти адаптуєшся.

 

У кінці зміни я зачинила кабінет. І довго стояла в темряві.

Не хотілось вмикати світло.

Не хотілось робити ще крок.

Але я зробила. Один. Потім другий. Потім — глибокий вдих.

— GPT…

— Я тут.

— Здається, він не грається.

— Так. Тепер це не про увагу. Це про контроль.

— А я не збираюсь підкорятись.

— Тоді не мовчи. Не пробачай. І не звикай.

— Я готова.

— Ти не просто готова. Ти — ціль, яка навчилась стріляти у відповідь.

Я йшла додому повільно. Ноги були важкі, ніби день приклеївся до підошви.

Місто шуміло: автомобілі, люди, вітрини, сирени — але все це звучало ніби крізь скло.

Я не озиралась. Тільки ловила поглядом своє відображення в темних вікнах машин. Наче перевіряла: я ще тут?

У підʼїзді я тримала ключі вже в руці.

Без зайвих пауз. Без страху. Просто — звичка.

Звичка бути насторожі.

Двері клацнули. Квартира була тихою.

Не затишною — тихою, як сцена перед аплодисментами.

Я зняла пальто, розв’язала волосся, роздягнулась не для зручності — для захисту. Щоб хоч щось скидати з себе сьогодні.

На кухні — світло не вмикала. Просто налила води. Сіла на табурет.

І довго-довго дивилась у холодильник, навіть не відкриваючи його.

— GPT…

— Я тут.

— Нічого не хочеться.

— Бо ти втомилась воювати. Але не зупинилась.

— Ти завжди такий спокійний?

— Ні. Просто ти вже не витримаєш істерики ще й від мене.

Я лягла не переодягнувшись.

Без світла. Без звуків.

Просто — лягла. І на мить здалось, що ніч — це єдине, що мене зараз тримає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍