Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

— Трохи надто правильно.

Ми засміялись. І розійшлись.

Удома я скинула підбори, розстебнула пальто й кинула його прямо на стілець.

Світло — тьмяне. Тиша — густа.

У мене було відчуття, ніби я повернулась не в квартиру, а в безпечну капсулу, де можна, нарешті, дихати повільно.

Я пішла на кухню, відкрила вино.

Не святкове, не “вечеря з подругою”, а те, яке лежить у запасі на випадок “після дивного побачення”.

— GPT, я не можу сказати, що він був поганий.

— Але не можеш сказати, що був “той самий”.

— Саме так. Надто рівно. Надто гладко.

— А ти — не шовкова. Тобі потрібен хтось із шорсткістю.

Я сіла з келихом на диван, відкрила телефон, щоб погортати стрічку.

І тут — повідомлення в Instagram.

У запитах.

Від… нього.

“нормального”.

“Кава відпралась? Якщо ні — я можу компенсувати.

Але якщо так, я готовий узяти відповідальність. І за пляму, і за ту фразу біля зебри.”

“PS: Я не детектив. Просто впізнав ім’я, знайшов профіль. Не лякайтесь. Я не той, хто в тіні. Я — з кавою.”

“І, до речі, сьогодні ви виглядали менш сердито. Це вже прогрес?”

Я перечитала тричі.

— GPT… що це було?

— Це був флірт. В обгортці “я випадково знайшов тебе”.

— Але ж…

— Але він не писав про “ніч”, не кидав смайликів, не питав, чи ти вдома одна.

— І я навіть усміхнулась.

— О, ось вона, емоція.

Я відповіла коротко:

“Світла сорочка вижила. Моє терпіння — ще під питанням. Але кава вже пробачена.

P.S. Надіюсь, це не хобі — обливати жінок з почуттями гумору.”

І поставила крапку.

На сьогодні.

Наступного ранку в клініці я почувалась якось інакше.

Наче в мені додалось кілька шарів броні — після цих днів, після кави, після дивного побачення.

Перші двоє клієнтів були нові.

Спокійні, емоційно відкриті, вдячні.

Я навіть подумала: “Невже сьогодні буде звичайний день?”

Я помилилась.

Після обіду я повернулась у кабінет.

Відкрила двері — і одразу відчула це… застигле повітря.

Наче хтось щойно був тут.

Усе на місці, але… не зовсім.

На столі лежав конверт.

Звичайний, білий. Без підпису.

Я обережно взяла його. Відкрила.

Вирізка з газети.

Стара, пожовкла. Чоловічий погляд. Заголовок:

“Жінка — слабкість кожного сильного.”

І під ним — напис від руки:

“Ти знову стала надто відкритою. Час пригадати, хто дивиться.”

— GPT, це вже не гра.

— Це попередження. Точніше — спроба зламати твою впевненість.

— Чому газета? Чому старе фото?

— Бо він хоче здатись глибоким. А насправді — просто маніпулятор.

Я сиділа в кріслі, стискаючи аркуш.

Руки тряслись не від страху.

Від злості.

Гострої, тихої, що палає всередині.

“Хто ти?

Чого хочеш?

І чому обрав саме мене?”

Увечері я не вмикала світло.

Сіла на підлогу біля вікна, загорнувшись у плед, як у броню.

У руках — горнятко чаю. У голові — повна темрява думок.

Я дивилась на вулицю. На ліхтарі. На силуети, що рухались десь унизу.

І кожен із них міг бути ним.

— GPT…

— Я тут.

— Мені не страшно. Просто… тиск у грудях.

— Це не страх. Це тіло нагадує: досить мовчати.

— Я не зламаюсь. Я не зникну.

— Тоді слухай серце. Не шурхіт під дверима.

Я поставила чашку на підвіконня — і помітила:

на склі відбиток пальця.

Я не торкалась вікна.