Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 32. Кава, конфлікт і коротке замикання

Я зайшла в “Третю Хвилю” бо вирішила: пора перестати боятись місць, де можна зустріти минуле.

Минулим, звісно, був чоловік із машиною, з кавою і з фразою “ви нормальна?”.

Я замовила капучино, сіла біля вікна, витягла блокнот.

Сьогодні мала бути зустріч із новим потенційним партнером — психологічним центром, який хотів зі мною колаборацію.

Але світ вирішив внести корективи.

 

— Аннет? — пролунав знайомий голос.

Я підняла очі.

Звісно. Хто б це ще був.

Він — “нормальний” — стояв з двома чашками кави.

І, як у доброму турецькому серіалі, одна з них полетіла прямо на мене.

— О Боже, вибачте!

— СЕРЙОЗНО?! Ви що, тільки в каву і влучаєте?

— Я… хотів привітатись. Не думав, що…

— Що? Що я людина з матеріалу, який не вбирає рідину?

Він кинувся до серветок. Я вже стояла. Мій светр врятувати було складно.

— Ви, здається, починаєте кожен наш діалог із вибачень.

— Я можу купити вам новий светр.

— А нові нерви — додаються бонусом?

— Чесно — не хотів. Просто… я вас побачив і…

— І ваш організм видав “кава в обличчя”? Добре. Я піду. Поки ще не полетіла ложка.

 

Я вийшла. І тільки тоді подих вирівнявся.

Усередині було… не злість.

Дратівлива цікавість.

— GPT, це що, знову той “доля”?

— Якщо доля — це обпектись капучино, то так, він твій знак з неба.

— Я реально виглядаю як героїня серіалу з прокляттям “облей і забудь”?

— Ні. Ти виглядаєш як жінка, яку не можна просто забути. Навіть з кавою на грудях.

 

У клініці все було ніби як завжди.

Але тільки на перший погляд.

На ресепшені мене зустріла Валерія:

— Тобі знову залишили записку.

— Як — знову?

— Просто конверт. На ньому “для А.”

Вона простягнула мені білий конверт.

Усередині — листівка із зображенням морського берега.

На звороті — один рядок:

“У спокої ти найкрасивіша. Але я люблю тебе в бурі.”

 

— GPT, це вже вірші.

— Це вже діагноз.

— Той самий клієнт?

— Схоже. Але зараз ще не час звинувачень. Тільки уважність.

 

У кабінеті я намагалась зібратись.

Наступним був той самий — Віталій.

— Вітаю, Аннет.

— Добрий день. Ви сьогодні… трохи раніше?

— Я чекав. Хотів переконатись, що ви прийшли.

— Це мило. Але не обов’язково.

Він мовчки сів.

І почав говорити. Але вже не про себе.

Про мене.

— Ви стали іншою. З того часу, як з’явились у рекламі.

— Це — частина моєї роботи.

— Вас тепер бачать усі. Мені… непросто це.

— Чому?

— Я звик, що ви — тільки для мене.

 

Мені стало тісно в цьому кабінеті.

— GPT, ти чуєш це?

— Він щойно сказав головне.

— Але ще не так, щоб це можна було використати.

— Поки що — ми просто слухаємо. І запам’ятовуємо.

 

Коли сеанс завершився, я глибоко вдихнула.

Пішла до роздягальні.

Взяла куртку. І… завмерла.

На рукаві був стікер.

Звичайний, жовтий, канцелярський.

На ньому написано:

“Твоє серце битиметься швидше. Завтра. Я поряд.”

 

— GPT, я боюсь.

— Але цього разу — ми не жертви. Ми свідки.

— І що мені робити?

— Спочатку — нічого. Просто живи. Але не одна.

— Я більше не вірю тиші.

— Правильно. Бо справжній страх — завжди мовчить, поки не вирішує діяти.

 

Після того, як я зняла стікер із куртки, мені захотілося… мовчання.

Не музики. Не розмов. Не сеансів.

Просто — тиші, в якій не хтось “поруч”, а тільки я.

Я зайшла до себе в кабінет. Сіла. Дивилась у стіну.

Потім відкрила телефон — і вперлась очима в повідомлення, яке, виявилось, прийшло ще в обід:

“Привіт. Не знаю, чи наважишся, але я все ж спитаю. Коли тобі зручно на вечерю? Сьогодні ввечері — варіант. Я буду поруч із твоєю клінікою. Не тисну. Просто думка.”

Я довго дивилась на нього.

Це був Олександр — хлопець із додатку, якого я ще не бачила наживо. Побачення номер дев’ять.

Ми спілкувались кілька днів. Він писав без зайвих ніжностей, без “крошки” і “як спалося”. Просто — по справі. І з повагою.

Я тоді ще подумала: “Аж не віриться, що адекватний.”

І от зараз… він пропонує вечерю.

— GPT, що скажеш?

— Якщо вечеря — це не з ножем і без фартуха, я за.

— А якщо я не в настрої?

— Тим більше. Сходи. Просто поїж. Не заради нього — заради себе.

 

Я вийшла з клініки.

Не пішла додому.

Просто зробила кілька кіл навколо кварталу.

Подумала. Подихала. Переодягнулась. І написала:

“О 19:00. Ресторан біля моря. Якщо що — це просто вечеря. Без очікувань.”

 

Я прийшла на п’ять хвилин раніше.

Він — на дві пізніше.

І вже за це я поставила плюс.

— Аннет? — усмішка, легкий східний акцент. — Вибач, трохи застряг у пробці.

— Зате з’явились теми для розмови, — усміхнулась я. — Наприклад: як не вбивати водіїв поглядом.

 

Він замовив червоне сухе. Я — біле напівсолодке.

Говорили про кіно. Про подорожі. Про роботу.

Він був… ідеальний.

Не ліз у душу, не розпитував про минуле, не робив компліментів кожні три хвилини.

І навіть не говорив “психологія — це несерйозно”.

Але…

Було “але”.

 

— GPT, чому мені… нудно?

— Бо ти звикла до драми.

— Ідеальні люди — це нудно?

— Не завжди. Але якщо під час розмови ти згадала про макарони вдома — щось не так.

 

— Розкажи, чому ти все ще сама, — спитав він.

— А ти? — я підняла брову.

— Бо шукав когось особливого.

— А знайшов?

— Можливо.

Він сказав це так спокійно, що я… нічого не відчула.

Ні іскорки.

Ні пульсу.

Ні навіть сарказму.

 

На прощання він провів мене до машини.

Відкрив двері.

Не намагався обійняти.

І сказав:

— Мені було добре.

— Мені — комфортно.

— Але не цікаво?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍