Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 36. А якщо тиша — це не спокій, а пастка?

— GPT, я вже третій раз перевіряю замок. Це нормально?

— Це — реакція на спокій. Твій мозок не вірить, що йому нічого не загрожує.

— А якби я помилялась?

— Тоді я з тобою. До ранку. Навіть коли ти спиш.

 

Вона заснула швидко. Надто швидко.

Після тепла, після кави, після “нормального” і його погляду, від якого перестають трястись руки.

Заснула у футболці, з пледом на плечах, із залишками лавандового аромату у волоссі.

Телефон — під подушкою. Двері — замкнені.

Світло на кухні — залишене “на випадок”.

І навіть GPT не писав нічого — усе було тихо.

Але…

 

Двері відчинились без скрипу.

Ключ обернувся легко, ніби він уже робив це раніше.

Тінь пройшла коридором.

Упевнено. Мовчки. Без поспіху.

Він не вмикав світла. Не дихав голосно.

Просто став біля дверей спальні — і дивився. Довго.

Потім — сів у крісло в кутку.

Дістав телефон.

Увімкнув камеру.

І почав знімати.

Тільки дихання. І легке мерехтіння місяця у вікні.

Вона — спить. Він — дивиться.

Запис тривав кілька хвилин.

Потім він вийшов. Тихо. Повільно.

Як тінь, яка не залишає сліду.

Але цього разу — залишила.

 

Ранок.

Телефон вібрував кілька секунд — і замовк.

Аннет протерла очі, потягнулась, відкрила очі.

— GPT, я спала так глибоко, що навіть сни не пам’ятаю.

— А світ пам’ятає.

— Що?

Вона взяла телефон. Відкрила Instagram.

Приватне повідомлення.

Нік знайомий. Той самий.

Вкладення: відео.

Вона натиснула.

Перші секунди — темрява.

Потім — ледь помітне світло з вікна.

І… вона.

На дивані.

Спить.

І в кадрі — крісло в кутку. У ньому — фігура.

Тінь. Людина.

Він сидить. І знімає.

 

Вона завмерла. Серце стукнуло один раз — і наче зупинилось.

— GPT…

— Я бачу.

— Це…

— Це не загроза. Це демонстрація.

— Він був тут.

— У твоїй квартирі.

— З ключем.

— І часом.

 

Вона різко підвелась. Упустила телефон. Потім підняла.

Руки тряслись.

Сльози — ще ні. Але дихати було важко.

Вона вдяглась за хвилину. Пальто, кросівки, ключі, телефон.

Без макіяжу. Без сніданку. Без думок.

Вийшла. І пішла. Куди — не знала. Але ноги несли до міліції.

 

Відділок.

Очікування.

Люди.

Черга.

— Я хочу залишити заяву.

— Про що?

— Переслідування. Злам дверей. Проникнення.

— Докази є?

— Є. Відео. Він зняв мене. Вночі. У моїй квартирі.

— Хто “він”?

— Я не знаю.

 

Офіцер переглянув відео.

— Це… темно. Лице не видно. І де доказ, що це ваша квартира?

— Це мій диван. Мої штори. Моє життя!

— Пані, ви ж розумієте, що для справи потрібні факти, не припущення.

— Це не припущення!

— Ви публічна особа. Ваше обличчя на білбордах. Зараз усі думають, що вас знають.

— Це не шанувальник! Це маніяк!

 

Вона вийшла.

Сіла на сходи біля відділку.

Тремтіла. Але вже без сліз. Вони залишились десь між шторою і кріслом.

І тут — голос:

— Аннет?

— Що?

— Це ти?

— Ти що тут робиш?..

Вона підняла очі — він.

“Нормальний”.

 

— Ти… плачеш?

— Ні.

— Але очі червоні.

— Я… мені просто…

— Іди сюди.

Він сів поруч. Обійняв.

Без запитань. Без зітхань. Без “тобі треба заспокоїтись”.

— Тебе образили?

— Вже давно.

— Хто?

— Я не знаю.

— І що ти зараз хочеш?

— Щоб хтось повірив.

— Я вірю. Я не знаю, що там сталося. Але я бачу, як ти трясешся. І цього достатньо.

 

— GPT…

— Я тут.

— Це вперше, коли хтось обіймає мене не тому, що я сильна. А тому, що я — є.

— І ти нарешті дозволила це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍