Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 37. Коли підтримка не питає дозволу

— Тобі холодно? — спитав він, тримаючи мене за плечі.

— Мені… усе. І нічого. Одночасно.

— Я не знаю, що сталося, але я з тобою.

— Я навіть не знаю, хто ти насправді.

— Це легко виправити. Я не псих, не абʼюзер, не агент ФСБ. Просто хлопець, який вчасно з’явився в неправильному місці.

 

Ми сиділи поруч, як у серіалі після девʼятого повороту.

Без зайвих слів. Просто двоє людей, яким уже не треба вдавати, що вони сильні.

Він тримав мене за руку.

А я дивилась на телефон.

Повідомлення.

Instagram.

Знову.

І я не могла просто ігнорувати.

— GPT, я маю діяти.

— І ти дієш. Але тепер — не сама.

 

Я відкрила контакт. Тимур.

“Привіт. Це терміново.

Відео прийшло з того самого акаунту. Я пересилаю його тобі.

Подивись, будь ласка, звідки його надіслано. І чи можна відстежити IP.”

Через хвилину — відповідь.

“Дивлюсь.

Не панікуй.

Ти не одна.”

Ці три слова заспокоїли більше, ніж будь-яке “все буде добре”.

 

— Ходімо звідси, — сказав “нормальний”.

— Куди?

— На каву. У місце, де пахне корицею, а бариста дивиться, як у кіно.

 

Ми пішли.

Не швидко. Але впевнено.

Я спиралась на нього не фізично — морально.

Мовчала, але вже не всередині.

Просто… хотіла бути поряд.

 

У кав’ярні було людно. Але він дістав стільці, зробив замовлення — і ми сіли в кутку.

Капучино з мигдальним молоком. Його класичний американо.

— Хочеш розказати?

— Ти ж знаєш… трохи.

— Хочу знати трохи більше. Але тільки якщо ти сама.

— Він був у моїй квартирі.

— Що?

— Увімкнув камеру. Зняв, як я сплю. Надіслав в Instagram.

— …

— І поліція сказала, що я “перебільшую”. Бо я ж на білбордах.

 

— Це не твоя провина, — сказав він.

— Я знаю. Але…

— Ніяких “але”. Це твоє життя. Твій дім. Твоє право — почуватися в безпеці.

— Я просто більше не знаю, кому вірити.

— Почни з себе. І, якщо дозволиш — зі мною.

 

Ми сиділи мовчки ще хвилин десять.

І десь між шумом людей і стуком чашок я відчула… спокій.

Несподіваний. Як ковдра, яку тобі хтось накинув, коли ти вже змерз, але ще не встиг сказати про це.
 

Він провів мене до клініки.

— Справді хочеш працювати сьогодні?

— Якщо залишусь вдома — зійду з розуму.

— Тоді я проведу тебе аж до кабінету.

— Це вже майже офіційно.

— Можеш вважати мене твоїм охоронцем. Без форми, але з гумором.

 

У холі клініки Валерія підморгнула:

— Ага! Тепер ми знаємо, хто цей чоловік!

— Це не те, що ви думаєте.

— Тобто — ще гірше?

Ми засміялись. Навіть я.

 

Директор вийшов зі свого кабінету. Побачив мене.

— Аннет, я хотів сказати… ваша присутність у клініці — більше, ніж імідж. Люди вас слухають. І бачать.

— Це плюс чи мінус?

— Це означає, що ваша сила — не в рекламі. А в справжності.

— Тільки сьогодні я б змінила цю “силу” на сигналізацію і нормальний сон.

— Іноді сила — це коли ти приходиш, навіть коли хочеш тікати.

 

— GPT, ти тут?

— Так.

— У мене було стільки причин не йти сюди.

— І ти пішла.

— Бо я не хочу здаватися.

— І це — твоя суперсила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍