Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Грубі руки схопили Ніку за плечі, ще до того, як вона встигла договорити останнє слово. Вона закричала, але звук заглушився глухим гулом закритих дверей. Один з охоронців, високий і масивний, мов бетонна стіна, мовчки потяг її довгим коридором.

— Що ви робите?! Відпустіть! — кричала вона, вириваючись, але марно.

Її серце калатало, паніка накочувалась хвилею. Він злякався її слів. І вирішив її прибрати.

Темні сходи вели вниз — холод, вогкість, запах цвілі й іржі. Двері підвалу клацнули за нею, замок обернувся. Слабке світло лампочки під стелею ледь освітлювало кам’яні стіни.

> Вона залишилася сама. Або майже сама.
---

В іншій частині підвалу, за бетонною стіною, на підлозі лежав Адріан. Його рука здригнулася. Обличчя було в крові, у скроні пульсувала біль.

Він повільно відкрив очі. Темрява.
Ні, не зовсім. Тьмяне світло з протікаючої лампи над головою.
Смак заліза в роті. І шум у вухах. Голова розколювалася.

> "Де я?.. Що трапилось?.. Макаров… Чорт забирай…"

Йому вдалося трохи піднятися, спертися на стіну. Згадав останнє: розмова — напруга — короткий погляд у вікно — і раптовий удар ззаду.
Потім — ніщо.

— Макаров... сука... — пробурмотів він крізь зуби.

Він спробував встати. Ноги тремтіли, але тримали.
Біль — лютий, живий — був єдиним, що тримало його у свідомості.

Тиша порушувалась лише капанням води.
І… звук. Десь за стіною — голос.

— Хто тут?! — хрипко гукнув він.

В ту ж мить, по інший бік стіни, Ніка підскочила. Її серце вистрибнуло з грудей.

— Адріан?! Це ти?! Це… я! Ніка!

Він відчув, як знову прокидається його воля. Він не був сам. Вона тут. Жива.

— Я знайду тебе! — крикнув він. — Тримайся, чуєш? Тримайся!

Його голос був зірваний, але в ньому була надія.
Він торкнувся стіни. Міцний бетон. Без вікон. Без щілин.

Та він більше не збирався сидіти склавши руки.

> Якщо потрібно — він цю стіну голими руками розіб’є. Але витягне її.
Тепер він бився не лише за себе — він бився за неї.

Темрява, запах вогкості та цвілі обволікали все навколо. Стелі низькі, стіни сирі, обшарпані.
Адріан, спираючись на стіну, рухався вузьким прохідником підвалу, що перетворювався на справжній лабіринт. У нього боліла голова, в очах пливло, але щось гнало його вперед.

> Вона тут. Вона поруч. І вона потребує його.

Крізь ржаві двері, зламавши запірний механізм шматком арматури, він увірвався у сусіднє приміщення.

— Ніка! — хрипко, майже не вірячи в себе.

Вона підскочила з темного кутка. Обличчя в сльозах, бліде, руки трусилися.

— Ти живий… Ти справді живий…

Вона кинулася до нього. Обняла так сильно, наче боялася, що він зникне.

— Пробач мене, будь ласка… Я... я не мала… я не хотіла…

— Тшшш… — прошепотів він, пригортаючи її. — Ти жива. І цього достатньо. Все інше — потім.

> Сльози змішувалися з пилом, з болем, із надією.

Адріан обвів очима приміщення і помітив металеві двері з вузькою щілиною внизу — вентиляційний прохід.

— Ми виберемось звідси. Я обіцяю. Тримайся за мене.

Вони рушили вглиб катакомб. Підвал виявився частиною старої системи тунелів — можливо, колишній підземний винний льох, чи хід для втечі ще з минулих часів.

> Темрява ставала густішою. Кожен крок — зусилля. Кожен поворот — загадка.

В повній тиші лише подихи і слабке шурхотіння кроків. Сили зраджували. Ніка кілька разів мало не падала, але Адріан тримав її міцно.

— Ми вже близько… — видихнув він. — Ти повинна мені вірити.
---

Тим часом, служба охорони Адріана, не отримавши жодного сигналу від шефа, підняла тривогу. Вони відслідкували його авто, яке зникло в районі, де розташований маєток Макарова.

До справи підключилася поліція. Вже готували ордер на обшук. Поки адвокати билися в суді, охорона розпочала операцію на місці — тихо, швидко, з розвідкою, не чекаючи дозволу.

> Їхній бос не зникав просто так. І точно не без бою.

А внизу, в катакомбах, час спливав.

Ніка важко дихала, ноги підкошувались. Адріан посадив її на кам’яну брилу й сам поповз попереду, щоб оглянути, чи є вихід.

І... вдалині — слабке світло.
Ледве помітне, тремтливе. Але реальне.

— Світло! Ніка, ми майже на волі!