Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 69. Світло перед темрявою

Вони пробирались крізь вузький прохід, що несподівано вивів їх у невеличку бетонну кімнату. Адріан натиснув на ручку дверей — ті відкрилися зі скрипом.

— Це… може бути вихід… — прошепотіла Ніка з надією в голосі.

Але… це був старий склад. Холодний, напівпорожній. На полицях — якісь дерев’яні ящики, металобрухт, мотки кабелю. Запах олії та іржі. Жодного вікна, жодної надії.

Ніка важко сіла на підлогу, притискаючи руки до грудей.

— Я більше не можу… — голос тремтів. — Пробач… Мені страшно…

Адріан опустився поруч, взяв її за руку.

— Ти сильніша, ніж думаєш. Ще трохи. Ми виберемось. Ми повинні.

Він підняв її, підтримуючи, майже ніс на собі. Їхні тіні хиталися на стінах, мов привиди.

Минуло, здавалося, ще кілька вічностей.

> І раптом — свіже повітря. Світло.

 

Вони вийшли на ґрунтову доріжку позаду маєтку. Сонце вже хилилося до горизонту, його промені боляче різали очі після мороку.

Адріан зупинився. Ніка підняла голову… і застигла.

Перед ними — десятки чоловіків.

Озброєні. У чорному. Без емоцій.
Автомати — напоготові.

Коло звужувалось.

— Адріане… — прошепотіла Ніка, вчепившись у його руку. — Це… кінець?

Він мовчки прикрив її собою. Серце гупало, але погляд лишався спокійним.

І тоді, з кроком господаря, з-за спин охоронців вийшов Костянтин Макаров.

У костюмі, з посмішкою, яка була як отрута. Його очі — холодні, байдужі.

— Ах ось ви де, голубки. — Голос звучав спокійно, навіть іронічно. — Я ж казав, що все лише починається.

Ніка стиснула пальці на руці Адріана. Вона не мала слів. Тільки страх.
Тільки кохання.
І тиха молитва, щоб хоч якось врятувати його.

Адріан не зводив погляду з Макарова. Той був задоволений. Його план спрацював.

— Думаєш, вирвався? — холодно промовив Костянтин. — У мене завжди був хід наперед. А тепер… ви обоє заплатите.

Пауза.

Секунда — мов прірва.
І ніби цілий світ завмер.

Макаров повільно наближається, позираючи на Ніку та Адріана з гордовитим спокоєм, за яким крилася смертельна загроза.

— Я дав тобі шанс, — холодно промовив Костянтин, звертаючись до Адріана. — Але ти знищив усе. Через тебе моя донька… моя Ірен… померла. Від передозування! Як пес у квартирі, сама, нікому не потрібна!

Адріан напружив щелепи. Він дивився просто в очі цьому чоловіку, в якому кипіла суміш болю та ненависті.

— Не треба перекладати провину, — жорстко відповів він. — Ірен… сама обрала свій шлях. Вона збрехала мені про вагітність, зрадила, пила, гуляла, вживала наркотики. Я не ангел, Макаров, але я ніколи не знущався з неї. Я не кидав її. Вона сама загнала себе в глухий кут.

— Мовчи! — Макаров зірвався, його обличчя перекосилося від люті. — Ти її зламав! Вона любила тебе! Вона жила тобою! А ти… ти покинув її заради цієї… (показує на Ніку) заради чужої дівки!

— Ірен не знала, що таке любов, — жорстко промовив Адріан. — Вона хотіла володіти. Маніпулювати. І коли не змогла — зламалась. Але це не моя вина, а твоя, Макаров. Бо ти завжди все купував. Навіть її кохання. Її волю. Її життя.

Очі Макарова стали холодними, як лезо ножа.

— Ти заплатиш. Обоє заплатите. За її смерть. За мою ганьбу.

Ніка стояла поруч, не зводячи очей з обличчя Адріана, в якому читалась рішучість і гнів. Вперше за довгий час вона бачила його таким — справжнім, незламним, мужнім.

Адріан став перед нею, розкривши руки, ніби прикриваючи від кулі.

— Хочеш мене — бери. Але її не чіпай.

Макаров стискає кулаки, зупиняється за кілька кроків.

— Думаєш, це твоя історія? Ні, Адріане. Це моя помста. І вона ще не завершена.

Макаров ще мить дивився в очі Адріану. У його зіницях блимало щось темне, майже безумне. Потім він дістав з-під піджака пістолет і неспішно навів його просто в груди Адріану.

Ніка завмерла. Її тіло затрусилося, очі широко відкрилися.

— Ні… будь ласка, ні! — вирвалося з її грудей. — Не треба! Це не він! Це не його провина!

Макаров мовчав. Пістолет у його руці не тремтів — він знав, що робить. Його голос був ледь чутним, але гірким, наче отрута:

— Це не за Ірен. Це за все. За те, що я програв. Що ти вижив. Що ти ще дихаєш, поки моя донька гниє в могилі.

Адріан не відвів погляду. Він стояв твердо, хоча всередині все стискалося. Але не від страху — від болю за Ніку, за втрачені роки, за те, як усе пішло шкереберть.

— Стріляй, якщо це зробить тебе щасливим, — сказав він тихо. — Але це не поверне тобі доньку. Це не поверне те, що ти втратив. І це точно не зробить з тебе батька.

Макаров напружився — і вистрілив.

Глухий звук розітнув повітря.

Ніка закричала. Адріан захитався. Його тіло злегка подалося назад, ніби від удару хвилі — і він впав на коліна.

— Адріане! — Ніка кинулася до нього, не звертаючи уваги на людей зі зброєю. — Ні, ні… будь ласка… ні!

Макаров застиг з пістолетом у руці, наче сам не вірив, що зробив це.

Кров повільно текла з боку Адріана. Він ще був при тямі, але обличчя його зблідло, дихання стало важким.

— Живий… — прошепотів. — Ніка…

Вона тримала його за плечі, сльози капали на його обличчя. В її очах був жах і розпач.

— Ти будеш жити… ти мусиш жити… чуєш? Не смій…

Макаров відступив на кілька кроків. В його очах уже не було сили. Лише порожнеча.

— Відвезіть їх… — хрипко кинув він своїм людям. — Геть звідси.

Секунди після пострілу тягнулися, як вічність. Тиша повисла над подвір’ям Макарова, мов перед бурею. А потім — сирени. Різкий звук розпанахав повітря.

З обох боків у двір заїхали чорні джипи охорони Адріана та кілька поліцейських машин. Усе навколо миттєво ожило — з автомобілів повискакували озброєні чоловіки. Охорона Макарова розгубилася, частина кинулася тікати, але їх миттєво скрутили.

Макаров відступив на крок, його рука все ще стискала пістолет. Він обернувся, шукаючи шлях до втечі, та було пізно — двоє охоронців Адріана навели на нього зброю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍