Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 67: Пастка в маєтку

Небо затягнулося сірими хмарами, коли Адріан сів за кермо чорного "Range Rover’а". В його очах — втома, лють, біль і водночас холодна рішучість. Його притисли до стіни. Бізнес валився, союзники відверталися, звинувачення сипалися, а серце — розривалося через втрату Ніки.

> "Я маю дізнатися, чого він хоче насправді. Чому топить мене. Я не боягуз."

 

Він одягнув чорний костюм, як на війну. Це не була просто розмова — це було останнє попередження або початок кінця.
---

Маєток Макарова виростав над лісом, як фортеця. Холодний, сірий, з колонами та охороною на воротах.
Внутрішній двір мовчав, ніби щось знав.
Адріан заїхав, вийшов з авто і піднявся сходами, не озираючись.

Його зустрів охоронець:
— Проходьте, вас чекають.

Коридори були темними, стіни — із дорогого дерева.
Він відчував кожною клітиною: щось не так.
---

У кабінеті з високими стелями, серед книг і старих портретів, за масивним столом сидів Костянтин Макаров.
Стильний, харизматичний, з сивими скронями й поглядом, який проймав до кісток.

— Адріан. Нарешті. Сідай, — холодно сказав він, не потиснувши руки.

Адріан сів.
— Ми обидва дорослі чоловіки. Я не розумію, чому ти це робиш. Чому знищуєш усе, що я будував?

Макаров не відповідав одразу. Довго дивився.
Потім обернувся до вікна.

— Знаєш, чим для мене була Ірен? Вона була моєю єдиною дитиною. Єдиною радістю.
Вона… загинула. Два місяці тому.

Адріан завмер.
— Що? Як?..
— Від передозування. — Його голос тріснув. — І в її останньому щоденнику кожна сторінка була про тебе.

Адріан, ніби отримав удар у груди.
— Я не знав… Костянтине… Але Ірен сама… вона…

— Замовкни. — Макаров різко повернувся. — Мене не цікавить, що вона зробила. Ти її знищив. Вона кохала тебе. А ти… обрав іншу. Відкинув її, як бруд.

Адріан звівся:
— Це неправда! Вона першою зрадила мене! Я не винен у її смерті!

Макаров усміхнувся. Ледь помітно. Похмуро.
— Знаєш, що буває з людьми, які вбивають моїх дітей, Адріане?

У дверях з'явилися двоє охоронців.
Адріан зрозумів — він тут не просто гість. Це пастка.

Він зробив крок назад.
— Якщо ти мене зараз торкнешся — тебе посадять.

— Ніхто не дізнається. У цьому домі кожен кут мовчить, — прошепотів Макаров. — Але я дам тобі вибір. Є один спосіб вийти звідси живим.

Адріан глянув прямо в очі.
— Я не граю за твоїми правилами.

— Даремно, — зітхнув Макаров. — Бо тепер усе тільки починається…

Ніка стояла біля дзеркала в маленькій кімнаті батьківського будинку. Її обличчя було блідим, очі — затемнені, як небо перед бурею. За ці дні вона втратила вагу, посмішку й себе. Але зараз в її очах — сталевий блиск.

Вона більше не могла чекати.

> “Досить. Я сама закінчу те, що почала.”

 

Надівши темне пальто, Ніка рішуче вийшла з дому, не попрощавшись. Сіла в таксі. Голос тремтів, коли диктувала адресу до маєтку Макарова.

В голові крутилися картини — Адріан, розбитий, п’яний, згорблений, із порожніми очима…
Вона знала: він на межі. І саме вона, сама, підписала йому цей вирок.
---

Маєток виростав на горизонті, як кам’яна в’язниця.
Та вона не відчувала страху. Тільки гнів і відчайдушну рішучість.

Ворота відчинилися. Вона вийшла з авто і пішла до входу.
Охоронець спробував зупинити її.

— Я до Макарова. Негайно. — Її голос був холодним, мов лезо.

Його здивувала її впевненість. Через хвилину вона вже стояла в знайомому кабінеті.
Макаров сидів за столом, в обрамленні сигари й шкіряних крісел.

— Ну що, — сказав він, не піднімаючи погляду. — Здається, ти скучила. А може, злякалась?

— Ні. — Вона підійшла ближче. — Я приїхала, щоб подивитись в очі тому, хто знищив усе, що я любила.

Макаров підвів брову.

— Обережно. Ти забуваєш, завдяки кому твої батьки досі живі.

— А ти забуваєш, що я — не жертва. І якщо Адріан постраждає… Я сама все розповім поліції. І про тебе. І про погрози. І про викрадення.
Мені більше нічого втрачати.

Костянтин встав, підійшов до неї.

— Сильна стала, Ніко. Але надто пізно. Гра вже майже завершена.

— Ще ні. — Вона глянула прямо в очі. — Якщо ти справді кохав свою доньку, ти б не мстився. Ти б шукав правду. А ти шукаєш ворога там, де його не було.

Макаров мовчав. Її слова боляче влучили.

— Вона померла через власний вибір. І ти це знаєш. Але ти слабкий, Костянтине. Ти вирішив звалити свою біль на плечі іншого чоловіка, бо сам не витримав.

Його кулаки стиснулись. Але він не відповів. Лише стояв мовчки.
Вперше — без аргументів, без сили.

— Я більше не боюся тебе, — тихо сказала Ніка. — І якщо з Адріаном щось станеться — ти програєш не тільки війну, ти втратиш усе, що залишилося від людяності в тобі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍