Яцек Денель - Матінка Макрина

я уникала, хотіла зігріти тіло біля цих овець; лиш раз я тихенько закричала: Базь-базь, а вони вже біжать наввипередки, вже кладуть мені свої теплі кожухи на ноги, як холодне залізо, а відтак мене ці біленькі безневинні духи загріли від пальця лівої ноги до самої маківки голови й оздоровили мене, оздоровили, як найкращі медики.

Мороз — це одне, а голод — друге: вже чимало днів я не мала в роті ні крихти хліба. Більше не могла чекати милості, стукаю в хату, в хаті сидить стара. Прийняла в ім’я Господнє, поцілувала, як матір, у руку. На сиві шати глипає оком: Ви, мабуть, матінко, йдете до міста, на відпуст? Я очі догори, просто в стелю, бо ж над тією стелею Господь Бог на небесах сидить. Я не зуміла. Ні, я не зуміла старій збрехати, я побачила в ту мить усе своє життя, з дитячих років, коли мене моя матінка, Анна з Ягайлів, зразково навчала, що брехня бруднить сумління, як чорнило. Що тут скажеш? — таке питання в молитві пурхає через дах, через крони дерев і далі, у хмари. Я не сміла брехати, але одразу ж пригадала, що до Риму йду. Так, до міста, на відпуст, — відповідаю, а гріх мені із сумління падає стопудовим залізом. Це не близько, — зітхнула вона, а при цьому й назву міста проказала. Це був дар Божий!

Того самого дня молюсь я біля хреста на роздоріжжі, поруч навколішки стає жінка; читаємо ми разом молитви під цим простим хрестом, спочатку голосніше, потім тихіше, аж раптом вона промовляє: Чула, що в Мяделі? І розповідає, що попи налякані, що розсилають по дорогах головорізів, щоби трьох черниць-польок зловити. Я не подала виду, на обличчі в мене жодна кістка не здригнулася. А чи вже котрусь зловили? — запитую я низьким, рівним і спокійним голосом. Козаки цією стороною бігли, то знайшли труп над річкою… десь у такому, як ти, матінко, віці, на обличчя схожа, на зріст також… Стоять козаки перелякані, аж тут над’їздить коляска, з коляски єпископ виходить із червоним обличчям: «Та це сама ігуменя монастиря, Мечиславська, киньте падлину у воду…» Ледве вона це промовила, як зникла між соснами. Я ж розумію, що це Боже попередження, що це ангел у якийсь балахон і бідну хустку вбраний. І що той труп, що лежав посеред місточка над річкою, ніколи на світ не приходив, ніхто його не няньчив, не хрестив, у монастир він не вступав, що його ангели з неба скинули, бо так Господь вирішив сплутати переслідувачам карти.

Я йшла через глибокі сніги, і потім, коли прийшла моква і шляхи перетворилися на болотяні ріки, і ще пізніше, коли червнева спека висушила землю; я блукала, губила з очей дорогу й віднаходила її завдяки Божій опіці; у голоді та спразі, у холоді та спеці, у лихих пригодах, переслідувана, ховалася в кущах, як вистежувана звірина, зловлена в пута, але завжди за допомогою Божого Провидіння врятована та проведена через усі пороги; я казала собі: Так хотів Господь. Господь дав напитися челяді, попам і монашкам, Господь дозволив нам знайти знаряддя, щоб розкувати ланцюги, та силу, щоб це здійснити, Господь нам сукувату колоду приготував, тож Господь і заопікується нашими бідними сестричками, що слабкі, знесилені, сліпі та скалічені не знали нічого про нашу втечу; якби ці бідолашні бодай одне слово скарги висловили, один раз зойкнули зі страхом, що не залишиться нікого їм для прислуги, ми б не зуміли їм у цій просьбі відмовити й залишити їх, якби вони нас захотіли у в’язниці затримати. Але ж треба було втікати, бо так хотів Господь! Потім я почула звідкись, що дві каліки швидко померли в тій самій в’язничній хаті, де я жила з ними, страждала і плакала з ними; решту забрали до шпиталю, але це супроводжувалося довгими торгами із Семашком, який затявся, що до шпиталю пустить, але тільки як вони від попа приймуть святе причастя; а через те що вони воліли залишитись у в’язниці, ніж скоритись, то він, врешті, здався, але тільки за умови, щоб їм ніколи ксьондза не привели. Але чи це правда, що їх усіх до кінця не замучили, не втопили, різками не докатували, я не знаю.

Від прусського кордону через Францію я прибула до Риму, а все, що із семирічних переслідувань могла запам’ятати, розповіла за наказом самого Святого Отця, про одне лише просячи: не вказувати подробиць, які могли б інші душі наразити на переслідування. А тим, що нам допомогли, що жаліли нас, бублики кидали під ноги, тіла замордованих сестер викрадали та ховали в освяченій землі, які захищали нас, приносили з гуральні казанки для приготування браги, лементували на березі озера, всім цим чесним душам я кланяюся до землі, нехай Господь їх за це нагородить, бо ж не через що інше, а тільки з милості Божої змилувалися вони над нами, попри нечувані острах і суворість. За це хай буде славний Господь у Трійці єдиний, якому шана та подяка на віки вічні, амінь, Макрина Мечиславська, ігуменя мінських василіянок. Ми, що підписалися нижче, заявляємо, що нинішню оповість матінки Макрини, записану за нею, ми читали, і свідчимо: вона в усіх подробицях цілком відповідає тому, що матінка нам розповідала. Кс. Максиміліан Рилло, ректор римської Пропаганди, Кс. Александр Єловицький, ректор св. Клавдія в Римі, Кс. Алоїзій Ляйтнер, теолог з римської Пропаганди.

Розділ XVIII

По трьох сестричках, які начебто з Відня вирушили, врешті-решт, не зосталось і сліду; я думала про них іноді у своїй вечірній або ранковій молитві: О, нещасні ви мої, що ж ви пережили, як жахливо вас побили лихі люди, що ви краєчок моєї оповісті схопили… Але потім я про них, як це буває, забула — пройшли вони і зникли в імлі. Кайсевич мені ще раз лише сказав: Я був у Неаполі… ах, купатися не купався, бо по дорозі туди застудився й не одужав, аж тут… — на цьому місці для підтвердження він носа в хустку висякав, — але там познайомився з однією святобливою жінкою, яка перебуває в молитовному зв’язку зі Святим Отцем і його ближніми… Взимку вона молилася після причастя за царя Ніколая, грішника, і почула чудесний голос: «Це бестія! Це бестія!». Вона просила мене переказати вам, матінко, що сестрички з Мінська, які з неволі втекли, живуть у безпеці за монастирською огорожею, але утримуються в таємниці з політичних причин…