Дроянда - Серце Вовка: Спадщина Кланів 2 частина , Дроянда

Луція стояла перед воротами рідного клану. Дім… Але вона вже не була тією дівчиною, що покидала це місце.

Вона відчувала погляди братів, які дивилися на неї з хвилюванням і легким острахом. Раніше вона завжди була емоційною, гарячковою, запальною. Тепер же її погляд став холодним, відстороненим. Вона навчилася не прив’язуватися, не чекати, що хтось прийде на допомогу.

— Луціє... — Марк зробив крок до неї, але вона не змінила виразу обличчя.

— Щось сталося, братику? — її голос звучав рівно, майже байдуже.

— Ти… інша, — прошепотів Дмитр.

Вона злегка посміхнулася, але не тепло, як раніше, а з ледь помітною іронією.

— Життя змінює нас усіх, — відповіла вона.

Василиса підійшла до неї, намагаючись обійняти, але Луція лише кивнула.

— Я вдячна вам за те, що залишили мене тоді одну. Це зробило мене сильнішою.

Феш дивився на неї довго, а потім просто сказав:

— Подивимося, наскільки ти сильна. Завтра ти проходиш випробування.

Луція кивнула. Вона чекала цього.

Всі думали, що вона повернулася іншою. Але вони ще не знали, наскільки.

Луція дивилася на батька з холодним поглядом, її слова були різкими і вперті.

— Тато, я не пройду за твоїми правилами, — сказала вона, мовчки вказуючи на те, що вона сама вирішуватиме своє життя. — Ти мені не указ.

Феш, який звик до підкорення та слухняності у своїх дітях, на мить замовк, але не міг приховати здивування від таких слів. Він зібрався, щоб відповісти, але Луція була вже не та дівчина, яку він залишив.

Марк, який стояв поруч, підійшов до Луції і, ніби заступаючись за неї, сказав:

— Ти зробила правильний вибір, Луціє. Ти завжди була сильною, але тепер ти ще й мудра. Ми з тобою.

Луція подивилася на нього, в її очах промайнуло відчуття вдячності, хоча вона й не показувала це відкрито.

— Дякую, Марк. Ти перший, хто справді підтримував мене, не чекаючи нічого взамін.

Вона повернулася до батька з непохитним виразом обличчя:

— Я буду робити те, що вважаю за потрібне. Я сама вибираю свій шлях.

Феш на мить був вражений її словами, але зрозумів, що дівчина виросла. Тепер вона вже не та маленька Луція, яку можна було змусити робити те, що не подобалося.

— Тоді вперед, — мовив він зрештою, намагаючись прийняти її рішення, хоча й не міг приховати внутрішнього конфлікту. — Ти сама вирішуєш, але пам'ятай, я завжди буду поруч, якщо тобі знадобиться допомога.

Луція не відповіла, лише мовчки вийшла з дому, залишаючи за собою напружену тишу.