Ельма Кіраз - Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз

— Знищиш те, що так хочеш отримати?

— Тобі відомі мої принципи…— серйозно сказав Бо.

— Я ж маю можливість подумати?

— Ну…— в нього задзвонив телефон, — о так, можеш. Маєш десять хвилин, поки я відповім.

Чоловік вийшов, голосно закривши двері, а я стояв та просто намагався переварити всю отриману інформацію. Я можу вийти звідси, просто сьогодні. Але натомість маю віддати те, заради чого я жив. У що вкладав усі свої сили, натхнення, всю свою любов. Через що зіпсував життя багатьом людям, бо мені так було потрібно. А зараз Бо хоче, щоб я віддав клуб без бою, заради своєї свободи. Мені стало справді фізично боляче від того, що мене так нагло обманули заради вигоди. Зробили те, що завжди з іншими робив я. І здається, цей бумеранг наздогнав мене. 
А перед очима зʼявилась Софія. Діана та маленька Поліна. І Меліса… Дівчата, які так чи інакше змінили мене та змусили жити та дивитись на світ інакше. То ж таким як колись я більше ніколи не буду. І мабуть триматися за клуб вже немає сенсу. Це кінець. Згодом повернувся Бо і він навіть нічого не встиг запитати, я почав говорити сам.

— Я згоден. Але в мене теж є умова.

— Молодець, — чоловік задоволено поплескав долонями, — я знав, що ти зробиш правильний вибір. Яка ж умова?

— Я вийду звідси зараз же. Негайно.

— Звісно, — він розплився в слизькій посмішці.

— Ти зробив все це навсмисно. Ти завжди хотів цей клуб. І вирішив підставити мене, щоб врешті отримати його. 

— Захаре, ти був чудовим. Але я давно помітив, що з тобою щось відбувається. Я не хочу, щоб таке чудове місце занапастилося.

— Чудово, — я фиркнув, — а тепер виводь мене звідси.

І Бо виконав свою обіцянку. Здається, він був точно впевненим, що я погоджуся. Бо підготував для мене авто та змінний одяг. Я востаннє поїхав до свого клубу. Там прийняв душ, перевдягнувся. Забрав усі важливі для себе речі. Та востаннє пройшовся по всіх місцях.

— Захаре Вікторовичу, — почувся голос Євгена і я обернувся.

— Ти тут? Як дізнався…

— Я не знав, я просто вранці приїхав, щоб зайнятись справами. Ви як? Все нормально?

— Нічого не нормально, Євгене. Як вже є. Та це неважливо. Я проміняв клуб на свою свободу. Тепер вашим начальником буде Бо Жак.

— Тобто? — очі хлопця округлились.

— Це надто довга історія. Але тепер все це не моє…— я провів рукою по барній стійці, — і ти теж вже вільний. Можеш і далі тут працювати, думаю тобі дадуть якусь іншу посаду. Або звільнитися, поїхати кудись. Я не знаю.

— Я не хочу працювати тут без вас. Це буде якось…неправильно.

— Мені приємно, — я коротко посміхнувся. На прощання ми потисли одне одному руки та я пішов до свого авто, що чекало тут на мене ще з того злощасного дня і поїхав додому. 

Діана відразу накинулась на мене з обіймами. І мені було це приємно. Вони були на подвірʼї, Софія гралась на землі, сидячи на пледі. А Діана колисала Поліну в калясці. Я сів поряд з Софією, а вона посміхнулась мені. Говорити не хотілось про це взагалі. Я просто був радий, що нарешті вдома.

Через тиждень

Я ще раз перевірив, чи точно зібрав усі речі та нічого не забув. Ми з Софією щойно повернулись від батьків Інни, їздили до них попрощатися. Я розумів, що вся ця ситуація зламала мене. І я не хочу, не можу більше залишатися тут. Просто мушу втекти. Почати життя з нової сторінки. Зі сторінки батька, у якого є чарівна маленька донька. Так, мені байдуже, що Софія не моя рідна дитина. Але зараз вона зі мною. У всіх документах я її батько, то ж так воно і буде. Я навчусь жити по-новому. І зроблю все, щоб маленька була щасливою. Будинок я залишив Діані, їй точно потрібно більше простору, ніж та її маленька квартира. То ж ми вже готові були виходити, поки в двері не постукали.

— Привіт, — на порозі стояла Меліса. Втомлена, з синцями під очима.

— Що ти тут робиш? — я був щиро здивований, проте радий її бачити.

— Ти кудись… їдеш? — вона заглянула всередину і побачила декілька валіз.

— Так, ми з Софією переїжджаємо. Так буде краще.

— Я рада, що тебе звільнили. Що все обійшлось. Я не знаю, що саме на це повпливало… та я благала їх це зробити. І до речі… я таки звільнилась. Більше я не поліцейська.

— Молодець. Я радий, що ти змогла обрати себе і зробити такий рішучий крок.

Ми розмовляли так, наче були просто сусідами, що вийшли поговорити. Ніби між нами не було всіх тих пристрасних ночей, палких поцілунків, всього того тепла та ніжності. Наче ми чужі. І зізнаюсь, це вбивало мене.

— І коли… коли ви повернетесь?

— Не знаю, — я опустив очі, — можливо ніколи. Ти вибач, я… нам вже треба йти. Скоро потяг.

— Захаре…— Меліса різко зупинила мене, взявши за руку. Я опустив погляд та відчув, як по тілу пройшовся струм. — Захаре, я кохаю тебе. Повір, я дуже шкодую, що так сталося. Але я вірю…сподіваюсь, що все ще можна виправити.

Я уважно дивився на неї, спостерігав та вивчав кожен куточок обличчя, наче не робив цього ніколи. І серце забилось сильніше, частіше… Здається, що закінчитись все має саме так.

— Ти хочеш поїхати з нами? — я міцніше стис її руку.

— Хочу, — Меліса посміхнулась.

— Тоді ми заїдемо до тебе, якщо встигнеш зібратися за десять хвилин.

— Зможу навіть за пʼять, — в її очах знову загорівся маленький тьмяний вогник.

— Я знаю, — я теж посміхнувся, — і Мелісо… Я теж кохаю тебе, чуєш? Кохаю, — я міцно притис її до себе та обійняв. Вона зарилась носом в мою шию та здається почала плакати. Потім до нас підбігла Софія та обійняла мене за ноги. Я нахилився та підняв дівчинку на руки. Ми всі троє були абсолютно різними, проте в один момент стали справжньою сімʼєю.

Привіт❤️ я щиро дякую вам за шалену активність до цієї книги, це було надзвичайно приємно❤️❤️ сподіваюсь, що історія сподобалась вам і ви поділитесь зі мною враженнями в коментарях)) то ж з цими героями ми прощаємось, проте я запрошую вас до прочитання наступної книги про Сергія❤️ там має бути не менш цікаво)) ще раз дякую усім❤️