Ельма Кіраз - Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз

Я дивився, як Меліса перебирає пальцями та мовчить. Минуло десь хвилин сім, а вона так і на наважилась заговорити. Спочатку я був спокійний, але вже зараз мене це злило. Здавалось таке враження, що вона нічого не хоче говорити, а просто посидіти та познущатися з мене. На моїх руках були наручники, то ж я розважав себе тим, що гойдав ланцюжок, яким вони були зʼєднані. Та й це дуже швидко набридло мені.

— Що ж…— я заговорив першим, — бачу, розмови ніякої не буде. Тому для чого вся ця істерика була, не розумію. До зустрічі, ні… Прощавай, — я почав підводитись і це нарешті змусило Мелісу заговорити.

— Ні, Захаре, я… Я просто збиралась з думками. Я зараз все скажу.

— Гаразд. Кажи вже, бо мені набридло тут сидіти, — моя гра спрацювала і нарешті розбудила дівчину для розмови.

— Отже… Так. Тоді в тому клубі я опинилась не випадково. Мені доручили знайти та вийти на канал розповсюдження наркотиків Бо Жака. Що це твій клуб і хто власне ти я й гадки не мала. У нас лише була інформація, що… клубом вололіє теж він.

— От мерзотник…— фиркнув я.

— Я доповіла про це наше знайомство і… мені сказали слідкувати ще й за тобою. Спочатку я це й робила. І коли побачила тебе тобі на прийомі в Бо Жака, то точно зрозуміла, що вас щось повʼязує. Але вже навіть тоді від цього мені стало неприємно…

— Нас нічого не повʼязує, — я перебив Мелісу, — я навідріз відмовляюся мати з ним будь-які справи. Так що це неправда.

— Я знаю, Захаре… Так, я це знаю. Мені було дуже важко робити свою роботу, бо майже відразу я почала щось відчувати до тебе. Але намагалась все це в собі приховати. Бо розуміла, що це наче…неправильно. Але тоді, коли ми полетіли на острів… Там я боролась з собою мабуть найбільше…

— Це тому ти тоді плакала? — я вигнув брову.

— Так, — Меліса опустила очі, — я не розуміла, що робити далі та як правильно поводитись. Та зрештою почуття взяли наді мною гору. Я здалась їм. І зробила для себе вибір. Більше нічого не доповідала та не звітувала про тебе. Сказала, що ти мабуть викрив мене і припинив спілкування. Брехала всім, лиш би не втратити тебе. А потім… одного ранку прокинулась, а тебе не було. Лише ця чортова записка з ідіотськими виправданнями.

— І тому ти вирішила помститись мені та розповіла все, про що знаєш своїм начальникам? — я говорив абсолютно спокійно, бо жодні емоції зараз мені не допоможуть.

— Ні… Хоча, правда, тоді я була така розлючена, що мені хотілось це зробити. Вже була за крок до того, щоб їхати на роботу. Але зупинила себе. Заспокоїлась. Зрозуміла, що почуття до тебе мені важливіші. Я ніколи не любила свою роботу в поліції, пішла туди лише тому, що мій батько теж був поліцейським.

— Це тому ти брехала про сімейний бізнес, — я мимоволі засміявся.

— Я не здавала тебе поліції. І в думках такого не було. Я навіть не знала, куди ми їдемо на затримання. Повідомили рано вранці та ми виїхали. А коли я зрозуміла, куди…

— То вирішила сховати обличчя, щоб було не так соромно, — я важко видихнув, — щоб я, ймовірно, не впізнав тебе і тобі було б простіше. Але ти не врахувала той факт, що тобі довелось вести мене до машини. І що я чудово знаю твої очі… Бо я завжди милувався ними, знаю їхній вогник. 

— Ти віриш мені? — благально спитала дівчина, — ти зможеш мене пробачити?

— Я не знаю, — я повільно заплющив очі, — це все виглядає так правдоподібно. Ніби все точно так і було.

— Але ж це правда… Я розповіла тобі все.

— Тільки прийшла до мене ти у своїй поліцейській формі, — тепер я різко підвівся, — і я не можу сприйняти твої слова серйозно. Вибач, — я підійшов до дверей та постукав, щоб мене забрали назад в камеру. Наглядач відчинив, а я кинув ще один погляд на Мелісу. Вона сиділа та продовжувала перебирати пальцями. Її очі блистіли. Але не тим звичним вогником, а сльозами. Моє серце стислось. Але я розвернувся та пішов. Дуже хочу вірити їй, та щось мене зупиняє. 
Наступного дня мене розбудили з самого ранку і знову потягли до якогось відвідувача. Це мене так розізлило, що я вже хотів заборонити, аби до мене хтось приходив. Проте це був Борис Жаківець. А він точно не приходить просто так.

— Який чудовий ранок, правда ж? — він нагло посміхався.

— Був. Поки ти тут не зʼявився, — я закотив очі.

— А що таке? Ти далі злишся?

— Серйозно питаєш чи знущаєшся?

— Хаскі-Хаскі, невже ти досі нічого не зрозумів. Не знаєш, чому опинився тут? Чесно, твій план був ідеальний. Я навіть у захваті. Якби не одне «але».

— Яке ж? — я сіпнув головою.

— Казав же я тобі, що ти не вмієш обирати собі друзів. Ваш недопокійник. Сергій. Красиве число з декількома нулями… і він розповів мені про все, навіть те, чого я не просив.

— Щ-що!? — у мене аж задзвеніло в голові.

— Я хотів знайти важіль впливу на тебе, ось і все. А знайшов скарб, — Бо Жак засміявся, — і він зрадив тебе. Заради грошей. Як це жахливо. Але так передбачувано.

Я дивився на Бо і не міг повірити своїм вухам. Невже Сергій міг це зробити? Так, він часто заздрив мені чи був незадоволений моїми успіхами. Але ж не зраджувати… Не розповідати всі мої секрети такій людині, як Бо Жак. Проте тепер це все пояснювало. Як вся ця ситуація відбувалась. І що Меліса справді тут ні до чого. Це лише дурнуватий союз, як виявилось, моїх ворогів.

— Ну і для чого мені все це знати тепер? Якось байдуже, з Сергієм ми вже давно не спілкуємось.

— Я просто хотів, щоб ти був повністю проінформований перед тим, як я скажу тобі наступне.

— Що ще може бути гірше? Ти вбʼєш мене?

— Вбʼю? — Бо розсміявся, — для чого мені це? Навпаки. У мене є можливість витягнути тебе звідси. 

— Витягнути? — я здивовано підняв брови.

— Так. Тебе відпустять. Будеш жити у своє задоволення, знімлять всі обвинувачення.

— Чого ж ти хочеш від мене? — я прекрасно знав, що Бо не кидається словами.

— Все дуже просто. Твій клуб.

— Ну звісно, — я пирснув сміхом.

— Я не бачу тут нічого смішного, Захаре. Це моя дуже важлива пропозиція. Або ти погоджуєшся і виходиш, або гниєш тут роками, але твій клуб я все одно заберу собі. Або знищу.