Ханна Еванс - Ти не мій брат, Ханна Еванс

Артур 

Дивлюсь в обличчя цієї жінки. Злість в перемішок з дитячою образую, мене накривають. Хочу перед її обличчям закрити двері.

 - Сину, нам потрібно поговорити!

Одразу приказним тоном вимовляє, так звана мати. Ніби у мене нема виходу. Є і вже давно. Мати наплювала на моє життя і я так само зроблю у відповідь. Закриваю ці кляті двері...

 - Артур, стій!

Каже моя дівчинка.

 - "Втікач..." Настя...

Але вона підходить ближче і вимовляє. 

 - Можливо, ви все - таки поговорите?

 - Про що мені говорити з цією жінкою?

 - Ви все ж поговоріть, а я вам чаю зроблю.

Мені зовсім не хочеться бачити, не те, щоб чути голос цієї жінки. Вона давно стала чужою. Тільки заради Насті, це роблю. "Втікачка" думає, що моя мати з тих людей, які переживають за своїх дітей. Та на жаль, вона, далеко не така.

Ледь стримую свої емоції. Зжимаю кулаки, а вилиці від напруги зводить. Але все - таки пропускаю цю жінку у квартиру.

 - Артур, ви поговоріть у кімнаті, якщо хочете. А я чай поставлю.

 - Ви ж п'єте чай, як вас...?

 - Тамара Михайлівна, можна Тамара. 

 - Зрозуміло, Тамаро. Ви будете чай, чи можливо каву?

 - Чай, нехай буде чай.

Настя задоволена біжить до кухонного шкафчика, щоб вгодити цій жінці, а по сумісництву, моїй матері. Аж холодом обливає від цієї думки. А вона тим часом, міряє Настю уважним поглядом. Ледь тримаюсь, коли це помічаю.

 - Чого тобі треба?!

Гарчу на неї і мати переводить свої очі на мене. 

 - Ми не поговоримо наодинці, сину?

 - Ні, у мене нема секретів від Насті.

 - Насті?

- Так? А що тебе не влаштовує?

 - І хто ж, тобі ця дівчина?

З оскалом усміхаюсь їй. Вона поводиться так, ніби Насті тут немає. Чую як у "втікачки" від цих слів, падає чашка. Хвилюючись дивлюсь на неї, а вона на мене. Поглядом намагаюсь заспокоїти.

 - Настя - моя дівчина. Така відповідь, тебе влаштує?

 - Дівчина, кажеш? Як сестра, може бути дівчиною? Казав Олег, що ти вже перейшов всі межі, але я не думала, що настільки.

 - Що ти верзеш і коли ти говорила з батьком?

 - Ми завжди спілкувались. Він постійно питав у мене поради, коли не справлявся з твоїм характером.

 - Ого! Навіть так?

 - Навіть так, сину!

 - Не називай мене, сином!

 - Чому?

 - Знущаєшся? Ти мене залишила, тобі було байдуже на сина! А тепер раптом, прокинулись материнські почуття?

 - Ти багато чого не знаєш.

 - Справді? І чого ж, я не знаю? Що ти корислива і продажна жінка?

 - Що? Та як ти, смієш?

Бачу наскільки Настя шокована нашою розмовою. А як інакше? Коли ця жінка на все заслужила. Моя, так звана мати, злиться і каже.

 - Я ніколи тебе не лишала! Ми домовились з твоїм батьком, що ти залишишся з ним. А я буду приймати участь у твоєму вихованні, й інколи забирати тебе до себе. А далі, все пішло не за планом. Адже ти сам не хотів мене бачити, пам'ятаєш? Я для тебе стала зрадницею.

 - А хіба ні?

 - Ні! Ми з твоїм батьком, ніколи не кохали один одного. Я була закохана в іншого чоловіка. Але він мене зрадив і я почала зустрічатись з Олегом. А тоді завагітніла і ми заради тебе одружились.

 - Що?!

 - Так, це правда. Як би тобі не було боляче це чути, але це дійсно, правда. Та не вийшло...

У цієї, давно чужої для мене жінки на очах з'являються сльози. Чи це гра така? Я їй не вірю...

 - Ми правда старалися, але не змогли. А тоді я зустріла знову його, того, кого колись так кохала. Я йому пробачила. Це кохання... Розумієш? Думаю, ти й сам таке відчуваєш зараз до Насті. Якщо пішов наперекір усім й усьому заради неї. 

 - Не порівнюй нас! Я не залишив дружину і дитину. Зрозуміло?

 - Так, я знаю, це не правильно. Але багато людей розводиться. До того ж, ми думали, що все буде інакше. Але ти... Ти мене зненавидів, сину. Твій батько, навіть він з розумінням поставився до цього. 

 - Тільки чому, я тобі не вірю?

 - Можеш вірити, або ні. Але я, ні про що не шкодую. Лише про одне, що втратила тебе, твою довіру і любов.

У мене нема слів, ком у горлі. "Втікачка" приносить всім чай, сідає біля мене і ніби відчуваючи мій біль, бере за руку. Знаю, моя дівчинка розуміє, як мені боляче зараз. Тільки вона знає мене, краще за всіх.

 - Ти казала, що батько розповів про нас? 

 - Так.

 - Але коли він встиг? Адже ми тільки...

 - Сину, Олег давно здогадувався про вас, лише Марині не розповідав, не хотів засмучувати.

- Засмучувати? А тобі значить, розповів? Ми щось жахливе робимо? Чи лише кохаємо, до болю кохаємо, розумієш?

 - Тепер розумію. Бачу це у ваших очах. І так, знаю, що сьогодні сталось. Я вже давно у цьому місці, по роботі. 

 - А як ти, нас знайшла?

Усміхається.

 - То довга історія. Головне, що я переконалась у тому, що ви в порядку. І не так все страшно, як думає Олег з Мариною. Не переживайте, я з ними поговору. Вони вас зрозуміють і змиряться.

 - Оце так! Ти ще й поради даєш?

 - Сину, перестань, правда. Я хочу, як краще.

 - Знаєш, ти права, дякую тобі.

Вона усміхається, думає, що мене попустило. Бачу, яка задоволена розмовую, але я продовжую.

 - Ти мені сьогодні, дійсно допомогла. Адже "відкрила очі".

 - Що? Ти про що?

 - Про що?! Виходить, що мій батько все життя був не лише егоїстом, а й брехуном.

 - Навіщо ти так? Твій батько, завжди хотів тобі тільки добра.

 - Здається, тобі вже пора. 

 - Але ж...

 - Іншим разом поговоримо. Прошу тебе, йди. Досить на сьогодні цих розмов.

 - Гаразд, я все розумію і піду. 

А тоді повертає своє обличчя до "втікачки" і каже.

 - Настя, дякую за чай і приємно було познайомитись.

На що моя дівчинка, легко посміхається.

" Нічого собі, як мати різко змінилась по відношенню до Насті. Дивно все це... "

Вона йде. Настя одразу мене обіймає, тільки за цією жінкою закриваються двері.

 - Ти як?