Денніс Ліхейн - Містична річка

Слово вискочило в Дейва з рота, перш ніж він устиг його зупинити.

— Сюди.

— Додому?

— Атож.

Дейв намагався дивитися прямо, його голос звучав твердо.

Сержант Паверс знову розгорнув свій блокнот.

— Тобто в п’ятнадцять хвилин на другу ви були вже вдома. Ви згодні?

— Приблизно так.

— Тоді окей, містере Бойл. Дякуємо вам ще раз.

Сержант Паверс почав спускатися сходами, але Шон зупинивсь у дверях.

— Дейве, я був дуже радий побачитися з тобою.

— Я теж, — відповів Дейв, намагаючись пригадати, що саме не подобалося йому в Шоні, коли вони були дітьми, але так і не пригадав.

— Ми повинні посидіти з тобою за пивом, — сказав Шон. — Не відкладаючи.

— З дорогою душею.

— Тоді окей. Тримайся, Дейве.

Вони потиснули один одному руки. Дейв намагався не морщитись — так боліла його розпухла рука.

— І ти тримайся, Шоне.

Шон спускався сходами, а Дейв стояв на майданчику. Шон помахав через плече рукою, і Дейв помахав у відповідь, хоча й знав, що Шон цього не бачить.

Він вирішив випити пива на кухні, перш ніж піти до Джиммі й Аннабет. Він сподівався, що Майкл не прибіжить до нього зараз, коли Шон та другий коп пішли, бо потребував кількох хвилин спокою, трохи часу, щоб дати своїй голові лад. Дейв погано розумів, що саме відбулося щойно у вітальні. Шон з колегою ставили йому запитання так, ніби він був свідком або підозрюваним. Невизначеність їхнього тону примусила Дейва засумніватися, чому вони до нього прийшли. А коли він починав сумніватися, у нього завжди розколювалася голова від болю. Коли Дейв був непевен у ситуації, коли ґрунт, здавалося, вислизав із-під його ніг, його мозок мав тенденцію розколюватися на дві частини, немов його розтинали ножем різника. Від цього в нього боліла голова, а іноді бувало й гірше.

Бо іноді Дейв переставав бути Дейвом. Він ставав Хлопчиськом. Хлопчиськом, який утік від вовків. Але не тільки від вовків, а й від дорослих. І це вже була зовсім інша істота, аніж Дейв Бойл.

Хлопчисько, який утік від вовків та дорослих, був створінням темряви, яке бігло через лісові ландшафти, мовчазне та невидиме. Воно жило у світі, якого інші ніколи не бачили, ніколи в нього не проникали, ніколи не знали й не хотіли знати, чи він існує, — у світі, який струменів, немов чорний потік, поруч із нашим, у світі цвіркунів і світлячків, який, бувши невидимим, міг лише на секунду зблиснути в кутику вашого ока, але зникав, щойно ви обертали до нього голову.

Це був світ, у якому Дейв жив багато часу. Але не як Дейв, а як Хлопчисько. А Хлопчисько виріс поганий. Він став більше дратуватися, дедалі дужче його охоплювала параноя, і він був уже спроможний на вчинки, які реальний Дейв міг хіба лиш уявити. Як звичайно, Хлопчисько жив тільки в світі Дейвових сновидінь, коли-не-коли вихоплювався з-за стовбурів дерев, з’являючись у полі зору, немов блискавка. І поки перебував у світі Дейвових сновидінь, він не міг завдати шкоди.

Проте змалечу Дейв страждав від нападів безсоння. Вони навалювались на нього після місяців спокійного сну, й несподівано він знов опинявся в розхвильованому, деренчливому світі, в якому він безперервно прокидався й ніколи по-справжньому не засинав. Минало кілька таких днів, і Дейв починав бачити речі кутиком свого ока — переважно мишей, які сновигали по дошках підлоги та по столах, а іноді чорних мух, які повзали по кутках і залітали до інших кімнат. Повітря перед його обличчям несподівано наповнювалося маленькими кулями гарячих блискавок. Люди, що його оточували, здавалися гумовими. А Хлопчисько підіймав ногу над порогом лісу сновидінь і готувавсь увійти в пробуджений світ реальності. Зазвичай Дейв міг контролювати його, але іноді Хлопчисько його лякав. Хлопчисько кричав йому у вуха. Хлопчисько мав звичай реготати в несподіваний час. Хлопчисько загрожував прорвати маску, що за нормальних обставин затуляла Дейвове обличчя, й показати людям його протилежний бік.

Дейв майже не спав протягом трьох останніх днів. Він щоночі лежав без сну, дивлячись, як спить його дружина. Хлопчисько танцював у його мозку, в його сірій речовині, кулі блискавок миготіли йому перед очима.

— Треба лише впорядкувати свою голову, — прошепотів він і ковтнув пива.

«Лише впорядкувати голову, і все буде чудово, — торочив він собі, почувши, як Майкл спускається сходами. — Я повинен триматися доволі довго, щоб усе впорядкувалось, і тоді я засну тривалим приємним сном. Хлопчисько повернеться до свого лісу, люди перестануть здаватися гумовими, миші повтікають у свої нори, а чорні мухи полетять за ними».

Коли Дейв разом із Майклом повернувся до будинку Джиммі й Аннабет, бралося вже на п’яту. Людей у домі поменшало, але повітря стало задушливим — смерділи таці з недоїденими стравами, смерділо повітря у вітальні, де люди курили цілісінький день, відколи довідалися про смерть Кейті. Протягом ранку та перших годин полудня дім наповнювало спокійне повітря горя й любові, та, коли повернувся Дейв, ці почуття охолонули, поступившись певній неуважності, — людей почало дратувати безперервне скрипіння стільців і тихі прощання, які долинали з вітальні.

Якщо вірити Селесті, Джиммі просидів більшу частину пізнього полудня на задньому ґанку. Він заходив у дім кілька разів провідати Аннабет і вислухати кількох людей, які висловлювали йому свої співчуття, а потім повертався на задній ґанок і сідав під білизною, яка висіла на шворці, давно вже висохнувши й затвердівши. Дейв запитав Аннабет, чи може їй чимось допомогти, дістати щось для неї, але вона тільки похитала головою, і він зрозумів, що наполягати марно. Якби Аннабет справді потребувала чого, то було принаймні з десяток людей, до яких вона звернулася б раніше за Дейва, тому, пригадавши, чого сюди прийшов, він не став дратуватися. Загалом Дейв давно з’ясував, що не належить до тих, до кого люди звертаються в разі якоїсь потреби. Іноді він навіть відчував, що не перебуває на цій планеті, й з глибоким і смиренним жалем усвідомлював, що він — той чоловік, який проживе життя, так нікому й не ставши в пригоді.

Із цим відчуттям власної непотрібності Дейв вийшов на ґанок. На пляжному стільці під білизною, що лопотіла, сидів Джиммі й, трохи схиливши голову, слухав, як за спиною наближається Дейв.

— Я надокучаю тобі, Джиме?

— Дейве. — Джиммі всміхнувся, коли Дейв вийшов із-за стільця. — Ні, ні, чоловіче. Сідай поруч.

Дейв сів перед