Денніс Ліхейн - Містична річка

— Ви схопили того мерзотника? — запитав Дейв.

Він потер свій розпухлий правий кулак лівою рукою, але, звернувши увагу на те, що робить, відхилився назад і засунув руки до кишень, намагаючись здаватися розслабленим.

— Ми над цим працюємо. Повірте нам, містере Бойл, ми його знайдемо.

— Як тримається Джиммі? — запитав Шон.

— Важко сказати.

Дейв подивився на Шона, радий, що може відвести погляд від сержанта Паверса: щось в обличчі цього чоловіка йому не сподобалося. Не сподобалось, як той дивився на нього, так ніби бачив кожне його брехливе слово, починаючи від першого, яке він сказав у своєму проклятущому житті.

— Ти ж знаєш Джиммі, — сказав Дейв.

— Не дуже. А тепер і взагалі не знаю.

— Тримається він добре, — сказав Дейв. — Годі вгадати, що відбувається в його голові.

Шон кивнув.

— Ти знаєш, Дейве, чому ми до тебе прийшли?

— Я бачив її, — сказав Дейв. — Не знаю, чи вам про це відомо.

Він подивився на Шона, але Шон розвів руки, чекаючи.

— Тієї самої ночі, — провадив Дейв. — Гадаю, це була та сама ніч, коли її вбили. Я бачив її тоді в «Мак-Ґіллзі».

Шон і другий коп ззирнулись, а тоді Шон нахилився вперед і подивився на Дейва по-дружньому.

— Саме це, Дейве, й привело нас до тебе. Твоє прізвище було в списку людей у барі «Мак-Ґіллз», що їх зміг пригадати бармен. Ми чули, що Кейті влаштувала там справжню виставу.

Дейв кивнув головою.

— Вона та її подруга танцювали на барі.

Коп запитав:

— Вони були дуже п’яні, еге?

— Так, але…

— Але що?

— Але поводилися вони досить пристойно. Вони танцювали на барі, проте не влаштовували ані стриптизу, ані чогось такого. Вони поводились, як дівчата, яким по дев’ятнадцять років. Ви мене розумієте?

— Якщо дев’ятнадцятирічні дівчата напилися в барі, то це означає, що бар може втратити на якийсь час свою ліцензію на продаж спиртних напоїв, — сказав сержант Паверс.

— А ви цього не робили?

— Чого саме?

— Ви ніколи не випивали в барі в підлітковому віці?

Сержант Паверс усміхнувся, і його усмішка й погляд, Дейв відчув, проникли йому в мозок: здавалося, кожна клітинка цього чоловіка дивилась на нього.

— О котрій годині ви покинули бар «Мак-Ґіллз», містере Бойл?

Дейв стенув плечима.

— О першій чи десь так.

Сержант Паверс записав це повідомлення в розгорнутий на його коліні блокнот.

Дейв подивився на Шона.

Шон сказав:

— Дейве, нам потрібні найменші подробиці. Ти сидів зі Стенлі Кемпом, еге? Здоровилом Кемпом.

— Так.

— До речі, як він почувається? Я чув, його син захворів на якийсь різновид раку?

— На лейкемію, — промовив Дейв. — Десь два роки тому. Він помер у чотирирічному віці.

— Таке буває, — сказав Шон. — Прокляття. Ти ніколи нічого не знаєш. Мчиш на повній швидкості, коли ж повертаєш за ріг вулиці й відчуваєш дивний біль у грудях, а через п’ять місяців тебе тягнуть на цвинтар. Таке в нас життя, чоловіче.

— Справді, воно таке, — погодився Дейв. — Хоча в Стена все нібито гаразд. Має добру роботу в Едісона. А щовівторка й щочетверга увечері грає в баскетбол у команді «Паркова ліга».

— Штовхається, як і раніш? — засміявся Шон.

Дейв засміявсь у відповідь.

— Він мастак працювати ліктями.

— О котрій годині дівчата покинули бар? — запитав Шон, не дочекавшись, коли стихне їхній сміх.

— Не знаю, — сказав Дейв. — Десь наприкінці матчу.

Те, як поставив своє запитання Шон, йому не сподобалося. Він міг прямо запитати його про це, але він спочатку присипляв Дейвову пильність розмовою про Здоровила Стенлі. Хіба не так? Чи, може, він поставив це запитання, коли воно несподівано спало йому на думку? Дейв не був певен, як це сталося. То невже його в чомусь підозрюють? Невже його підозрюють у смерті Кейті?

— Але ця гра почалася пізно, — промовив Шон. — У Каліфорнії.

— Атож, десь о десятій тридцять. Дівчата, мабуть, покинули бар хвилин на п’ятнадцять раніше, ніж я.

— Тобто десь о дванадцятій сорок п’ять, — сказав другий коп.

— Схоже, десь так.

— А ви маєте бодай якесь уявлення про те, куди вони пішли?

Дейв похитав головою.

— Більше я їх не бачив.

— Справді? — авторучка сержанта Паверса зависла над блокнотом.

Дейв кивнув головою:

— Справді.

Сержант Паверс щось записав до свого блокнота — перо шкрябало папір, наче маленький кіготь.

— Дейве, а ти пам’ятаєш, як мужик пожбурив ключами в іншого мужика?

— Що-що?

— Це зробив мужик, — сказав Шон, гортаючи власний блокнот, — якого, здається, звали Джоу Кросбі. Його друзі намагалися взяти в нього ключі від автомобіля. Він пожбурив ними в одного з них. Ти знаєш, таке буває, коли чоловік втрачає терпець. Ти це бачив?

— Ні. Навіщо він їх пожбурив?

— Не знаю. У цьому є щось дивне. Мужик не хотів віддавати ключі, але потім викинув їх геть. П’яна логіка, еге?

— Мабуть, так.

— Ти не помітив нічого незвичайного тієї ночі?

— Про що ти?

— Скажімо, хтось у барі міг дивитися на дівчат не по-дружньому. Тобі, певно, доводилося бачити таких чоловіків, які дивляться на молодих жінок із чорною ненавистю, бо минуло вже років п’ятнадцять від їхнього випускного балу, а бажання жити все ще нуртує в них. Вони дивляться на жінок так, ніби це їхня провина. Тобі зустрічалися такі чоловіки?

— Кількох таких, безперечно, я зустрічав.

— І ти їх бачив у барі тієї ночі?

— Ні, не бачив, бо переважно дивився матч. Я навіть не помічав дівчат, аж поки вони не вистрибнули на бар.

Шон кивнув головою.

— Добра була гра, — сказав сержант Паверс.

— Богу дякувати, ми мали Педро. Це він зробив гру. А нам узагалі б нічого не забили, якби не той промах у восьмому періоді.

— Цей чоловік заробляє свої гроші заслужено.

— Кращого гравця на сьогодні немає.

Сержант Паверс обернувся до Шона, й вони обидва водночас підвелися.

— Усе? — запитав Дейв.

— Так, містере Бойл. — Сержант Паверс потиснув Дейвові руку. — Ви нам дуже допомогли, сер.

— Нема проблем. Завжди готовий.

— О, сер, я зовсім забув запитати, — похопився сержант Паверс. — Куди ви подалися,