Денніс Ліхейн - Містична річка

нього нормальний, безтурботний. Голова Шона обернулася в його напрямку, його очі спочатку зблиснули безвиразним світлом, а потім звузилися, зустрівши Дейвів погляд і впізнавши його.

Обидва чоловіки всміхнулися водночас: Дейв так широко, як міг, Шонова ж усмішка теж була доволі широка. Дейв із подивом зауважив, що на обличчі в Шона також промайнув вираз радості.

— Дейве Бойе, — сказав Шон, відійшовши від автомобіля з простягненою рукою, — як тобі ведеться?

Дейв потиснув простягнену руку й знову здивувався, коли Шон плеснув його по плечу.

— Давно ми з тобою не бачились, — мовив Дейв. — Либонь, відтоді минуло вже років із шість?

— Так. Десь так. Добрий вигляд маєш, чоловіче.

— Як твої справи, Шоне?

І Дейв відчув, як приємне відчуття заполонило його свідомість, але мозок підказував, що він повинен його уникати.

Але чому? Їх так мало лишилося від колишніх днів. І не тільки очевидні причини їх розлучили — тюремні ув’язнення, наркотики чи поліція, — а й переселення в приміські зони, наприклад, чи до інших штатів, намагання злитися з усіма іншими, стати громадянином великої країни гравців у гольф чи кулі або дрібних бізнесменів із білявими дружинами або широкими телевізійними екранами.

Їх лишилося геть небагато, і Дейв відчув гордість, і щастя, і дивний смуток, коли стиснув Шонову руку й пригадав той день на платформі метро, коли Джиммі стрибнув на рейки, та інші суботи, коли загалом усе було можливо.

— Добре тоді було, — промовив Шон, і його голос пролунав щиро, хоч Дейв і помітив якусь тріщинку в Шоновій усмішці. — А це хто?

Шон нахилився над Майклом.

— Це мій син, — відповів Дейв, — Майкл.

— Вітаю тебе, Майкле. Радий познайомитися з тобою.

— Добридень.

— Я Шон — дуже давній татків приятель.

Дейв помітив, що Шонів голос щось розбудив у Майклові. Шон незаперечно мав якусь властивість у своєму голосі, як отой суб’єкт, що робив оголошення перед кіноатракціонами, й Майклові було приємно його почути й повірити в легенду, що його батько й цей високий, упевнений у собі незнайомець дітьми гралися на тих самих вулицях і бачили ті самі сни, що й Майкл та його друзі.

— Радий познайомитися з вами, — сказав Майкл.

— Взаємно, Майкле. — Шон потис Майклові руку, а тоді обернувся до Дейва. — Твій син прегарний хлопчик. А як Селеста?

— Чудово, чудово.

Дейв намагався пригадати, як звали жінку, з якою Шон одружився. І пригадав лише, що вони познайомилися в коледжі. Лора? Ерін?

— Переказуй їй моє вітання, гаразд?

— Авжеж, перекажу. А ти досі служиш у поліції штату?

Дейв примружився, коли сонце виглянуло з-поза хмари і його проміння відбилося на блискучій чорній поверхні поліційного «седана».

— Атож, — відповів Шон. — Дозволь, Дейве, відрекомендувати тобі сержанта Паверса. Він мій начальник у відділі вбивств поліції штату.

Дейв потиснув руку сержанта Паверса. Слово «вбивства» повисло між ними.

— Як вам ведеться?

— Добре, містере Бойл. А вам?

— Окей.

— Бойле, — сказав Шон. — Ти маєш вільну хвилину? Ми хочемо поставити тобі кілька коротких запитань.

— О, авжеж. Запитуйте.

— Може, ми увійдемо, містере Бойл?

Сержант Паверс кивнув головою в напрямку Дейвових передніх дверей.

— Авжеж. — Дейв знову взяв Майкла за руку. — Ходіть за мною, хлопці.

На сходах, біля квартири Мак-Аллістера, Шон сказав:

— Я чув, що оренда підскочила навіть тут.

— Навіть тут, — підтвердив Дейв. — Хочуть перетворити нас на Пагорби, від антикварних крамниць немає рятунку.

— На Пагорби, кажеш? — проказав Шон, коротко засміявшись. — Пам’ятаєш дім мого батька? Його перетворили на кондомініум.

— Ти не брешеш? — запитав Дейв. — То був гарний будинок.

— Бо він продав його раніше, аніж підскочили ціни.

— І тепер там окремі квартири? — запитав Дейв. Його голос пролунав гучно на вузьких сходах. — Яппі, що купили ваш дім, тепер мають за кожну окрему квартиру стільки, скільки твій старий одержав за весь будинок.

— Так, дім був великий. Але що вдієш?

— Я не знаю, чоловіче, але завжди думав, що має бути якийсь спосіб зупинити їх. Вигнати їх туди, звідки вони прийшли, разом із їхніми мобільними телефонами. Знаєш, Шоне, що сказав один із моїх друзів? «Наша місцевість потребує доброї хвилі злочинів, аби все це блядство закінчилося». — Дейв засміявся. — Я хочу сказати, що тоді б і ціни на нерухомість упали до того рівня, на якому вони були, і рента також. Правильно я мислю?

— Якщо дівчат і далі вбиватимуть у В’язничному парку, можливо, ваше бажання й здійсниться, — промовив сержант Паверс.

— О, це не моє бажання, — сказав Дейв.

— Думаю, що так, — підтвердив сержант Паверс.

— Ти сказав погане слово, тату, — промовив Майкл.

— Пробач, Майкле. Більш такого не буде.

Він підморгнув через плече Шонові, й вони відчинили двері до помешкання.

— А ваша дружина, містере Бойл, удома? — запитав сержант Паверс, коли вони увійшли.

— Що, дружина? Ні, вдома її нема. Майкле, іди робити свої домашні завдання. Окей? Ми скоро поїдемо до дядька Джиммі й тітки Аннабет.

— Тату, я ж хотів…

— Майкле, — сказав Дейв і подивився вниз на свого сина. — Іди нагору. Я маю поговорити з цими дядьками.

У Майкла з’явився на обличчі той невдоволений вираз, із яким діти дивляться на дорослих, коли ті не дозволяють їм слухати свої розмови. Він опустив плечі й, тягнучи ноги так, ніби до кожної був прив’язаний великий шматок криги, поплентав до сходів. Перед тим як піднятися, він постояв якусь мить, зітхнув так, як це робила його мати, й побрався нагору.

— Так, либонь, завжди буває, — сказав сержант Паверс, сідаючи на канапу, що стояла у вітальні.

— Про що ви?

— Нахиляються, втягують голову в плечі. Мій син робив те саме в його віці, коли ми наказували йому йти спати.

— Справді? — запитав Дейв і сів у широке крісло на протилежній стороні кавового столика.

Якусь хвилину він, підвівши брови, неначе сподівався чогось, дивився на Шона й сержанта Паверса, а ті й собі так само дивились на Дейва.

— Ти чув про Кейті Маркус? — спитав Шон.

— Авжеж, — відповів Дейв. — Я ходив до них сьогодні вранці. Селеста досі там… Господи, Шоне, який страхітливий злочин!

— Таки-так, —