Ніклас Натт-о-Даг - 1793

й у хатині Швальбе. День хилиться до вечора, а від Вінґе нічого не чути. Мікель іде не додому, а в корчму. До «Погибелі» більше не можна. Але тут довго шукати не треба — трактири на кожному розі. Переходить Залізну площу, звертає у провулок від Естерлонґатан до берега. Ось і вивіска — «Терра Нова». Новий світ. Йому якийсь новий світ зараз не завадив би.

У трактирі несподівано багато народу як на робочий день. Товариство таке схвильоване, що Кардель мусив спитати, чи нічого не сталося. Якийсь гладенько поголений солдат здивовано глянув на нього:

— А ти не знаєш? Як ти міг не чути? Від самого ранку в місті ні про що інше не говорять.

На солдатове обличчя набігла тінь.

— Вона мертва! Відрубали їй голову!

— Та кому ж, Господи?

— Королеві!

Кардель не повірив своїм вухам. Перепив, чи що?

— Софії Магдалені? Удові Ґустава? Невже придворним набридло слухати її музикування?

— Французькій королеві, дурню, Марії-Антуанетті! Відрубали голову, а тіло кинули в яму в невідомому місці. Варвари!

Солдат нахилився до вуха Карделя і додав пошепки:

— Але чимало й таких, хто вважає, що чернь правильно вчинила. Стережися.

Після кількох кухлів пива Кардель переконався, що солдат мав слушність — місто гуділо. Тільки про страту королеви й говорили, і мало не кожен підходив до Карделя поділитися новиною, хоча він нікого не розпитував. Хтось розповідав, що на пласі Марія-Антуанетта глузливо сміялася в обличчя присутніх. Хтось був упевнений, що своїм життям у розпусті і марнотратстві вона заслужила не одну гільйотину, а сто. Інші навпаки співчували. Ще хтось розповідав, що вона перепросила ката за те, що дорогою до гільйотини наступила йому на ногу. Плітки Карделеві швидко набридли, і він спробував пропускати балачки повз вуха. Спочатку здавалося, що з кожним кухлем йому це вдається все краще. Але успіх виявився удаваним: інші пили не менше й кричали все голосніше та голосніше, і все помітніші ставали революційні настрої. Голосно засуджували герцога Карла, який нібито контрабандою провіз у країну дорогі твори мистецтва. Вони кричали, що закон має стосуватися і можновладців, і простого люду. І серед присутніх багато знайшлося охочих підтримати це гасло.

І тут Кардель побачив перстень. Спочатку вирішив, що привиділося від випитого, — він потрусив головою, заплющив очі й потер їх. Ні, перстень так само був на мізинці юнака у вузьких панталонах і модному жилеті. Золотий перстень, герб на овальному камені. Кардель непомітно присунувся ближче. Малюнок на камені роздивитися не вдалося, але що довше він дивився, то більше йому здавалося, що цей перстень відлив той самий майстер і в тій самій формі, що й перстень Карла Югана.

Очі почали сльозитися від тютюнового диму. Кардель знову глянув на власника. Років двадцять, не більше. Одягнений дорого, але смаку не відчувається. Білий шовковий шарф, яскраво-червоний камзол, напудрена перука. Кардель зрозумів, що пильне розглядання привертає увагу, і відвів очі, намагаючись не залишати юнака поза увагою й проклинаючи кожну випиту кварту пива. Щосили намагається контролювати свій стан. Треба не випустити його з ока.

Через годину молоді люди розплатилися і встали з-за столу. Всі схожі один на одного — яскраво вдягнені, з перебільшено аристократичними манерами. Кожне третє слово французьке чи англійське. Прощаються, цілуючи один одного в щоку. Сп’яніння потроху розсіялося, і Кардель подався до виходу. У провулку він став біля стіни і вдав, що йому треба до вітру. З радістю виявив, що хлопець має ціпок і з кожним кроком дзвінко цокає ним об тротуар — можна йти слідом, навіть якщо його не видно.

Ні, все-таки Кардель переоцінив себе — він ще далеко не протверезів. Хоч як обережно старався іти, але підчепив ногою крижинку, вона задзвеніла й поскакала тротуаром. Кардель завмер, але вже пізно — хлопчина озирнувся, побачив його й кинувся тікати. Кардель скрипнув зубами й кинувся навздогін. Але куди там… У хлопця дві переваги: він молодший і тверезіший. Відстань між ними все збільшувалася, і, коли він знову повернув у провулок, Кардель його загубив. Мікель зупинився, нагнувся, сперся рукою об коліно і перевів дух. Сплюнув, почекав, поки віддихається. Може, ще не все втрачено. Мало хто знає провулки в Місті між мостами так, як він. Якщо той тип звернув у провулок праворуч, він упреться в купу снігу — туди його звозять з усієї площі. Кардель обережно зазирнув за ріг і спочатку нічого не побачив. Але придивившись уважніше, він вдоволено крекнув:

— Тихо дихаєш, хлопче, але пара з тебе — мов дим з комина. Виходь, поговоримо.

Хмари пари зникли — хлопець спробував затримати подих, але швидко зрозумів, що надовго його не вистачить. Він вийшов з-за замету й повільно рушив до Карделя. У руці малого блиснув ніж. Кардель подумки прикинув, що довжина леза десь сім пальців. Повернувся боком, перегородивши вихід з провулку.

— І навіщо я взагалі від тебе тікав? Ти старий, товстий, неповороткий.

Кардель не зводив погляду з ножа.

— Я б сказав — загартований і досвідчений.

Він знав, що робити. Ризик великий, але це його єдиний шанс.

— Можна? — вимовив він і стрибнув.

Кардель був значно важчий за свого супротивника. Він притис його до стінки з такою силою, що у хлопця перехопило подих, а руків’я ножа мало не притислося до хребта. Кардель із задоволеним виглядом підняв дерев’яну руку — в протез не менше ніж на два пальці встромилося лезо.

— Ну от.

Хлопець схопився за живіт, застогнав і сповз по стіні будинку. Кардель ногою відсунув сніг, сів поруч і почекав, поки той прийде до тями.

— Візьми трохи снігу до рота, ковтни водички. Побачиш, малий, стане краще.

Хлопець люто зиркнув на нього, але поради послухався.

— Ну чи не так?

Той похмуро кивнув.

— Не було ніякої потреби виймати ножа. Я не зроблю тобі нічого поганого. Хочу тільки дізнатися дещо. Покажи мені перстень, що в тебе на пальці. Не бійся, не заберу.

Хлопець намочив снігом палець і стягнув перстень з мізинця. Герб не такий, як у Карла Югана. А все інше дуже схоже. І камінь, і форма.

— Де ти його взяв?

— Це герб мого роду. Отримав у спадок від батька.

— Авжеж. Якщо ти шляхтич, то я Ґустав Адольф і щойно здобув перемогу біля Лютцена.

Хлопець знову лиховісно глянув на Мікеля.

— У Стокгольмі багато маловідомих ювелірів. За гроші вирізьблять тобі будь-який герб.

— Щоб ти і твої приятелі могли видавати себе за дворян?

Малий посміхнувся і покосився на дерев’яну руку Карделя, з якої стирчав ніж.

— Звісно, такий пан, як ти, цього не зрозуміє. Навряд чи ти колись бажав у житті