Ніклас Натт-о-Даг - 1793

Кардель засміявся.

— І багато їх, цих фальшивих перснів?

— Щороку все більше, на жаль. З кожним роком наша робота стає все тяжча. За вечір не одну пару таких бачу. Думаєш, мало нас є таких, готових платити за пір’я, що належить іншому птахові? А чим тебе так зацікавили ці персні? Схоже, що ти їх ніколи раніше й не бачив.

— Раніше не цікавився, — Кардель поклав до рота дрібку тютюну й простягнув кисет хлопцеві. Той знизав плечима, взяв і собі. — А як тебе звати?

— Карстен Нордстрем. Але в місті мене знають як Карстена Вікаре.

— Карстен Вікаре… — Карделю зовсім недавно траплялося це ім’я. Але де? Голова не варить від бренді й пива. Пережовує тютюн, аж поки він розтечеться в роті гіркуватим соком. Виплюнув на сніг коричневу цівку слини й клацнув пальцями:

— Вікаре! Ти зі своїми приятелями дурив інших, граючи в карти. Ви їх називаєте зайцями. Не пригадуєш часом Крістофера Блікса. Де я можу його знайти?

На лобі Вікаре, незважаючи на мороз, виступив піт.

— Блікс мертвий. Втопився у Ріддарефіорді зразу після весілля.

— Справді?

— Але ми ж цього не хотіли! Це ж просто гра.

Крістофер Блікс розпрощався з життям у сімнадцять років. Кардель не дуже сподівався побачити учня фельдшера живим, але звістка дуже сумна. Таке коротке життя, стільки випало на його долю жахів, і такий кінець… Може, хлопчина й був боягузом, але Кардель не впевнений, що сам міг би зважитися на щось інше.

— І скільки грошей ви видурили з нього і його друга? Сто далерів? Ех… Молодий Блікс устиг мені сподобатися за недовге наше знайомство. І зараз я розумію, що таки збрехав тобі.

Карстен Вікаре підняв брови й перестав жувати:

— Про що?

— Про те, що не зроблю тобі нічого поганого.

5.

Наступного ранку Вінґе й Кардель зустрілися в «Малій біржі». Випили по чашці кави. Мікель розповів про свої вчорашні пригоди, хоча імені Карстена Вікаре не назвав. Але від цієї розповіді настрій Вінґе дивовижним чином поліпшився.

— Я відчуваю, що удача повернулася до нас обличчям, Жане-Мішелю. Це була дуже корисна зустріч, і ти її використав якнайкраще. Ми вперше дізналися щось конкретне про Карла Югана. Він був молодий, прийшов у Стокгольм здалеку, не мав грошей, але мав великі мрії та амбіції. Замовив собі фальшивий перстень, щоб вдавати дворянина.

Кардель мав трохи більше часу обдумати це все, тож не поділяв такого оптимізму.

— Це все цікаво й красиво, але я не розумію, що це міняє. Ми досі не знаємо, як його звали, тобто не знаємо нічого. Може, його пам’ятає ювелір, що зробив перстень?

Вінґе махнув головою.

— Їх надто багато, та й ніхто не зізнається в такому. Здебільшого це роблять ювеліри без ліцензії, не цехові. Їх знайти, мабуть, не легше, ніж дізнатися ім’я Карла Югана. І навіть якщо ми знайдемо саме того ювеліра — дуже сумніваюся, що Карл Юган назвав йому своє справжнє ім’я, та навіть і те, з яким він жив тут.

Кардель розвів руками:

— Тоді все саме так, як я сказав. Ми досі топчемося на місці й ні на крок не наблизилися до розгадки.

— З одного боку — так. А з другого — ні. Коли я тільки глянув на перстень, герб здався мені знайомим, але досі не можу згадати, на що він схожий. Єдине, що скажу певно: герб не належить жодному зі шведських шляхетських родів. Зараз маємо пояснення: Карл Юган сам його намалював.

— Ну гаразд. І що?

— Не знаю. Мені ще треба подумати.

Надворі вітер ганяв сніг вулицями й площами. Кардель потягнувся, щоб розім’яти затерплу спину, але не втримався на слизькій бруківці, смішно змахнув руками й розтягнувся на дорозі на весь зріст. Гучно крекнув і вилаявся, згадавши і місто, і сніг, і все на світі.

— Сесіле, тут недалеко корчма «Золоте сонце». Сніг і мороз викликають у мене бажання випити. Я знаю, що ти уникаєш міцних напоїв, але повір, п’яний міркує зовсім інакше, ніж тверезий. Якщо у твоїй великій голові сховалося щось, що не хоче показатися саме, може, бренді його вивільнить?

Вінґе розтулив рота, щоб щось заперечити, але передумав, схилився до Карделя і простягнув руку, щоб допомогти підвестися. Мікель вдав, що приймає допомогу — він оцінив жест, але добре розумів, що своєю вагою просто потягне Сесіла на землю, як малу дитину.

У «Золотому сонці» вогонь у каміні лиже сухі поліна й гріє воду в глиняній посудині. Спершу їм принесли чорний хліб і по шматку сиру з гарячим шоколадом, а далі — глек червоного вина. Налили, дзенькнули келихи, Кардель випив і заїв. З другим глеком вина подали рагу й залишки зайчатини в густому соусі. П’ють келих за келихом. Кардель постійно думав, яким же буде Вінґе, коли вип’є. Розчаровано довелося визнати, що п’яний Сесіл ще мовчазніший, ніж тверезий. Худі щоки порожевіли, але сидить тихо, щось думає… Аж тут Вінґе раптом заговорив, чим дуже здивував приятеля:

— Я ось що думаю, Жане-Мішелю… Така проблема. Якщо когось любиш більше, ніж самого себе, невже не зробиш усього, що у твоїх силах, аби та людина була щаслива?

Кардель наморщив чоло й струснув головою.

— Я про такі штуки нічого не знаю.

— Та знаєш! Людина не може жодного разу в житті не зіткнутися з такими питаннями.

Кардель відчув поколювання у колишній лівій руці і відвернув обличчя до каміна:

— Такі почуття ніколи нічого доброго не приносять. Ті, кого любиш, завжди покидають, а ти залишаєшся сам, і тобі стає ще гірше, ніж було до цього.

— Так, це мудра відповідь, і дуже важлива для моїх міркувань. Я наведу тобі конкретний приклад того, про що зараз думаю. Уявімо, що певний чоловік помирає. Він знає, що кохання, яке відчуває до своєї дружини, взаємне і що його смерть означає для неї катастрофу. Думки про її життя після його похорону мучать його днями й ночами, він бачить перед собою печальну вдову в жалобному одязі, яка відмовляє всім можливим женихам, а її молодість і краса тим часом незворотно зникають. Він пробує знайти спосіб цьому запобігти, адже своєї долі змінити не може. Ти розумієш, про що я, Жане-Мішелю?

Кардель безмовно кивнув. Вінґе допив зі свого келиха, зразу налив з глека ще — по вінця.

— Цей чоловік, що помирає, знає свою дружину краще за будь-кого. Знає, що їй подобається, а що викликає огиду. Якось на одному званому вечорі він знайомиться з офіцером — елегантним молодиком у формі, з чорними вусами й чудовою перспективою. Розговорилися, і чоловік, який помирає, виявив, що молодий офіцер не лише