Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

— Я нізащо не вчинив би з Кат те, що вчинив ти. Я знаю, що вона пережила. Вона багато тижнів кричала про це уві сні. Господи! Краще б ти просто вбив її.

— Якби я її вбив, кузене, ти не пізнав би того щастя, яке маєш тепер, — відповів Ґленкірк сердито.

— Touche, — відповів Босвелл, устаючи. — Переказуй Мейтлендові мої вибачення, Патрику. Скажеш йому, що я надто поспішав на побачення, — Френсіс Гепберн перекинув ногу через підвіконня й усміхнувся. — Піду через задні двері, так безпечніше. Забери мого коня Валентайна до себе додому. Я знаю, що ти потурбуєшся про нього, — і лорд зник.

Невдовзі після цього прибув Мейтленд із королівськими солдатами, і вони побачили, як граф Ґленкірка доїдає щедрий сніданок.

— Де він? — допитувався канцлер.

— Помчав на побачення, — пояснив Патрик Леслі, і куточки його рота піднялися в легкій усмішці.

— А твоя дружина?

— Її з ним не було, Мейтленде. Вас невірно поінформували. Босвелл знав, що це пастка, і залишив її в безпеці Ермітажу.

— Бачу, тебе не надто турбує, що твоя дружина, мов та повія, прислуговує Босвеллові, — в’їдливо кинув Мейтленд.

Не встиг канцлер вимовити ці слова, як Ґленкірк схопив його за горло. Однією великою рукою він міцно тримав канцлера за шию, другою притискав кинджал до його пухкого живота.

— Ви граєте зі смертю, майстре Мейтленд. — Канцлер перелякано витріщив очі. — Невже мама не вчила вас, майстре Мейтленд, не говорити нічого поганого про тих, хто вищий за вас? Хоч би які були негаразди між мною та моєю дружиною, їхнім джерелом став король, про що вам, майстре Мейтленд, добре відомо. — Узиваючи його повсякчас майстром, Ґленкірк усіляко підкреслював те, що в канцлера немає титулу, адже Патрик знав, що це болюче питання для нього. — Не думайте, — провадив він далі, — що я не розумію, що ви прагнете все це ще більше ускладнити, аби зрештою знищити лорда Босвелла й позбутися його впливу. Що ж, мене не обходить ваша бісова політика! Мене цікавить єдине — аби Катріона була жива-здорова. — Він потрусив канцлера. — Майстре Мейтленд, я не маю жодних сумнівів, що ви неперевершений державний діяч, але ви нічогісінько не тямите в людській природі. Ви помітили жадання кузена Джеймі до моєї дружини й завдяки цьому роздмухали полум’я його ненависті до Босвелла. Якби ви стулили пельку, Френсіс і Кат уже побралися б і поїхали з Шотландії.

Очі Мейтленда розширилися з подиву.

— Так, — сказав Ґленкірк. — Вони були готові прийняти вигнання. Тепер же ви, телепню, загнали їх у глухий кут, і, Боже мій, як же Босвелл готовий боротися з Джеймсом, щоб зберегти її! Скільки життів і скільки грошей забере ця війна між коронованим і некоронованим королями? — Він відпустив канцлера й відштовхнув його.

Мейтленд потер горло, а тоді заговорив:

— Ви й досі кохаєте її, мілорде. Не обов’язково вивчати людську природу, щоб це помітити. Як ви можете відпускати її? Невже не хочете повернути?

— Авжеж, я хотів би її повернути, але вона мене не хоче. А це, майстре Мейтленд, моя провина. Вона кохає Френсіса Гепберна, і, якщо це зробить її щасливою, я хочу, щоб вона була з ним. — Він сумно посміхнувся до канцлера. — Вам цього не зрозуміти, еге, майстре Мейтленд? Гаразд, не намагатимуся пояснити. — Граф узяв свій плащ. — До речі, Босвеллів кінь стоїть унизу. Я заберу його до себе додому. Додому до Ґленкірка й до моїх дітей. Перекажіть королю мої вибачення. — І граф вийшов із кімнати. Його хода відлунювала на сходах, доки він спускався донизу.

Френсіс Гепберн дуже спішно поїхав назад до замку Ермітаж і Катріони Леслі. У нього ятрилося серце. Аби він лише зміг дістатися до свого кузена короля. Аби лише Джеймс повернув землі його старшому синові! Аби лише король дозволив кардиналові дати Кат розлучення — він присягнувся б забрати її й покинути Шотландію. Якби Джеймс зрозумів їхнє кохання, то, звичайно, він допоміг би їм. Якби! Якби! Якби! Проте насамперед треба усунути канцлера. Його вплив особливо небезпечний.

Але осінь була надто красива для зайвих тривог. Дні стояли надзвичайно теплі, вкриті легким пурпуровим серпанком. Босвелл їздив на новому жеребці — великому темно-сірому на ім’я Сіан, що гельською мовою означає «шторм». Кат і її коханий їздили разом так само, як і на початку весни. Сенді Гоум повернувся до свого маєтку.

їм подобалося залишатися сам на сам. Слуги в Ермітажі відчували це й поводилися винятково тактовно. Холодними ясними вечорами, коли зірки здавалися яскравішими та ближчими до Землі, закохані сиділи перед вогнем. Іноді вони мовчали, іноді обговорювали, що робитимуть, коли король пом’якшає й дозволить їм одружитися. Іноді співали разом, а Френсіс підгравав на лютні. У нього був глибокий баритон, у Кат — дзвінке сопрано. їхнє щастя лунало на весь замок, викликаючи поблажливі усмішки слуг. Вони ніколи ще не бачили Френсіса Гепберна таким спокійним, таким щасливим. А чом би й ні? Леді Леслі була мила, ніжна жінка, закохана у свого графа всім серцем.

У переддень Різдва Френсіс Гепберн подарував коханій найкращий із подарунків. Однієї холодної яскравої днини в середині грудня на під’їзді до Ермітажу загуркотіла карета. Катріона з графом стояли, чекаючи. Карета спинилася, двері відчинилися, і з них вибігло четверо пасажирів.

Кат скрикнула, а потім кинулася сходами вниз назустріч своїм чотирьом старшим дітям, що бігли до неї. Присівши, вона розкинула руки й притисла їх до себе.

— О, діточки мої любії! Мої любенькі, гарненькі діточки! — вона повторювала це знову й знову, а обличчя було мокрим від сліз. Уставши, руками все ще обіймаючи всіх чотирьох дітей, вона поглянула на Босвелла. Він знав, що вчинив правильно.

Лорд повільно спустився сходами.

— Вітаємо вас в Ермітажі, — звернувся він до чотирьох юних Леслі.

— Спасибі, мілорде, — відповів за них усіх чотирнадцятирічний спадкоємець Ґленкірка. — Ми вдячні вам за можливість знову побачити нашу матір.

— Коли ми востаннє бачилися, Джеммі, ти називав мене «дядько Френсіс». Можеш і далі так до мене звертатися. Хоча ти вже майже дорослий чоловік — може, схочеш називати мене просто Френсіс.

Хлопчик переводив погляд із графа на матір. Він був збентежений.

— Моя мама — ваша коханка? — нарешті вилетіло в нього.

— Джеммі!

— Люба моя, не сердься на хлопця. — Він повернувся до юного Джеймса Леслі. — Так, юначе. Твоя мама — моя коханка. Вона була б моєю дружиною, якби не король, що гнівається на мене й не дає дозволу на її розлучення. Якби вона дістала розлучення, ми