Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

В емоційному плані найсильніший ефект мала та проста думка, що п’ять років війни були, виявляється, даремними, бо вони потрібні були Порошенкові для збагачення, а тепер прийде Зеленський і нарешті настане мир. Це був величезний стимул голосувати за Зеленського й одночасно ненавидіти Порошенка. Цікаво, що й сам Зеленський у це вірив. Інакше неможливо зрозуміти його публічні виступи під час передвиборчої кампанії, у яких він висловлювався на тему війни і миру.

Наприклад, візьмімо його перше велике інтерв’ю після заяви про намір узяти участь у президентських перегонах. Воно вийшло на «Українській правді» 21 січня 2019 року. Зеленського питають: «Як припинити війну на Сході?». І він відповідає: «Перш за все я хочу, щоб перестали стріляти. Ось ці домовленості, я думаю, не дуже складні. Мені здається, що можна домовитися. Перше — перестати вбивати. Це важливо — зберегти наших людей». Через кілька фраз він знову повертається до цієї думки (видно, що вона виникла невипадково і міцно в ньому сидить): «У нас є варіант — зупинити стрілянину. Домовитися про це можна? Можна. Тому що ніхто не хоче, щоб люди гинули. Думаю, про це домовимося. А потім піднімемо нашу країну»387.

Зеленський справді був переконаний, що «ніхто не хоче, щоб люди гинули»: ні Путін не хоче, ні його маріонетки в Донецьку й Луганську. Звідси і його впевненість: «Думаю, про це домовимося». Отож можна зробити висновок, він був переконаний і в тому, що вина за те, що досі не домовилися про «перестати стріляти», лежить тільки на Порошенкові.

21 березня вийшло інтерв’ю Зеленського з представниками світових ЗМІ388. «Уся соціологія показує, що найголовніше, тривожне питання: “Ми більше не хочемо війни”. І ми цю війну не починали. Та якщо у нас є хоч якась можливість цю війну закінчити, ми повинні зробити все для того, щоб припинили вмирати наші люди. Насамперед треба припинити вогонь. Просто припинити стріляти», — сказав Зеленський389. Тут прикметна не лише фраза про необхідність «просто припинити стріляти», а й фраза «Ми більше не хочемо війни». Із цих слів Зеленського світові медіа могли зрозуміти, що раніше, тобто за президентства Порошенка, ми війни хотіли.

Ще більше вразила відповідь Зеленського пізно ввечері 31 березня, коли після завершення голосування в першому турі він у своєму штабі обговорював із журналістами щойно оприлюднені дані екзитполів, які засвідчили його беззаперечне лідерство в перегонах. «Громадське» запитало його, що він скаже Путіну, якщо переможе на виборах і зустрінеться з ним. «Якщо я зустрінусь із паном Путіним, я йому скажу: нарешті ви повернули наші території, скільки готові ще компенсувати грошей за те, що відібрали наші території і допомагали людям, які брали участь в ескалації Криму та Донбасу, допомагали їм на всьому цьому страшному, жорстокому, огидному шляху?» — відповів Зеленський390.

За багато років виступів у «Студії “Квартал-95”» Зеленський досяг величезних успіхів у вмінні запам’ятовувати заздалегідь заготовлені влучні відповіді й потім видавати їх за експромт. Невідомо, чи репетирував він це перед спілкуванням із журналістами у ніч після першого туру, але можна не сумніватися, що за кілька місяців передвиборчої кампанії він «наївся» різної інформації від свого оточення, запам’ятав якісь найпростіші факти й устиг сформувати в голові певне уявлення про те, чого можна чекати від Путіна. І ось, відповідаючи на запитання «Громадського», він розповів, яка картинка склалася в його голові: щойно він стане президентом, Путін одразу поверне йому відібрані території (цікаво, він чекав повернення тільки Донбасу чи й Криму теж), і лише після того відбудеться їхня очна зустріч. А раніше Путін не повертав території, мабуть, лише тому, що їх відмовлявся приймати Порошенко, якому, за логікою Зеленського, була вигідна ця війна.

Якщо у самого Зеленського було настільки спотворене уявлення про реальний стан речей, хіба варто дивуватися тому, що творилося в головах його виборців. Серед тих, хто голосував за Зеленського в другому турі, можна виділити чотири основні категорії за їхнім ставленням до проблеми війни і миру.

Перша категорія — відверто проросійська. Для цих виборців обіцянка майбутнього президента «просто перестати стріляти» звучала наче виконання заповітного бажання.

Друга категорія — байдужі, яких не хвилюють ні російські, ні українські інтереси, лише власні. Цих виборців перспектива «просто перестати стріляти» приваблює тим, що держава вже не витрачатиме шалені кошти на війну, економіка піде вгору (до того ж можна буде спокійно торгувати з Росією), а відтак і добробут населення зростатиме. Вибори засвідчили, що ця категорія найбільша.

Третя категорія — ті, хто особисто боявся продовження війни. Це чоловіки віком від 18 до 40 років, які боялися мобілізації в разі загострення на фронті, і їхні родичі (батьки, сестри, дружини та ін.). Ці виборці можуть бути щирими українськими патріотами, але страх змусив їх забути про патріотизм. Для них, як і для перших двох категорій, не має значення, якою ціною обійдеться Україні «просто перестати стріляти», нехай навіть Україна назавжди втратить окуповані території — головне, що настане мир.

Четверта категорія — ті, хто повірив, що війна триває, бо вона вигідна Порошенкові. Ці виборці дали переконати себе в тому, що Зеленський швидко покінчить з війною на вигідних для України умовах. І цих виборців теж було чимало: саме завдяки їм Зеленський отримав високий відсоток голосів у західних і центральних регіонах та серед військовослужбовців.

Зрештою, самé гасло «просто перестати стріляти» змінило українців. Його безперервно пропагували кілька місяців, і воно суттєво вплинуло на суспільну психіку. Вплинуло в бік посилення популістських очікувань і водночас зміцнення примітивізму мислення. Це та проблема, яку президент Зеленський успадкував від самого себе як кандидата на президентську посаду. У багатьох українців з’явилось або й почало домінувати бажання скористатися простими рішеннями.

Показовим було опитування на замовлення каналу «112 Украї­на», оприлюднене напередодні інавгурації Зеленського. Там ставили просте запитання: «Чи підтримуєте ви прямі переговори в чотирикутнику Україна — РФ — ДНР — ЛНР?». І дві третини опитаних українців сказали, що вони за прямі переговори391. Вони не замислювалися над тим, чи потрібна нам амністія бойовиків, чи хочемо ми мати автономні республіки з власними судами й поліцією, чи хочемо ми, щоб нинішні путінські маріо­нетки в ОРДЛО отримали місця в українському парламенті. Виявилося, що українці дуже люблять прості і швидкі рішення, які потім можуть мати катастрофічні наслідки.

Ці зрушення в суспільній психіці в бік популізму і примітивізму відбулися не лише в напрямі війни й миру, а й в інших напрямах, які активно експлуатували під час передвиборчої кампанії. Людям пропонували такі прості рішення, що в нормальних умовах було б