Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

- Квартиру мою... затопило, - невиразно відповіла я, - треба їхати.

Кілька секунд тиші, потім кивок та раптове:

- Добре. Їдемо. І скажи своєму коту, щоб перестав пити воду з моєї чашки.

***

А далі все змішалося в одну картин… моторошно незграбну картину художника-сюрреаліста. Я сиділа на дивана, вчепившись двома руками в Віталіка, а Руслан... раптово вирішував все питання.

Треба більше спати. Бажано ночами. І це... вітаміни їсти, ось. Тоді, може, буду міркувати краще.

Бо зазвичай всі свої проблеми я вирішую сама. А тут... розгубилася. Те Сашка з Ярославом, те квартира, те Віталік пихкає і намагається виповзти з моєї хватки (що нереально). Загалом, в якийсь момент я здулася, немов кулька зі свинкою Пеппою, та зрозуміла, що краще не заважати Руслану.

І навіть не можу сказати нічого з приводу. Як це поїдемо? Чому у множині? Я ось сама, все сама можу ось і... А ні, здалося. Не можу.

Руслан, на подив, зовсім не знітився. Зробив кілька дзвінків, потім з незворушним виглядом приніс мені каву, дурманно пахнучу коньяком.

- Пий, - розпорядився він без реверансів. - Хоч зумієш міркувати - визначся, які речі знадобляться. Ми на пару днів, не більше.

- Але ми... - почала було я, проте Руслан знову зник у коридорі.

Я шумно видихнула. Чоловіки. Що з вами зробити?..

Загалом, через три години ми були на вокзалі. Дивом Руслану вдалося взяти квитки на потяг. І навіть купе, що приємно. А то мене вже тягне кудись підійти, лягти і заплутатися в ковдрі. Міркую, до речі, до ще досі туго.

- А що буде з роботою? - мляво поцікавилася я, поглядаючи на табло з зеленими цифрами та літерами.

Скоро прибуде наш потяг. Але відчуття, що він повзе по рейках. І погода, сволота, тільки погіршилася. Радує, що, пробігши з таксі до вокзалу, ми толком не встигли промокнути.

- Без нас впораються. Світланка вже переговорила з клієнтом. До того ж ми спочатку взяли термін з запасом. В крайньому випадку попрацюєш понаднормово, - відповів Руслан.

Спокійно так, без спроби засудити або підколоти. Я раз у раз косилася на нього, чекаючи, що ось зараз він що-небудь утнув. Однак немає, нічого подібного. Поводиться так, немов це в порядку речей - їздити з співробітницею до неї додому. Навіть якщо будинок знаходиться не на сусідній вулиці, а в іншому місті, наприклад.

Залишалося тільки зітхнути.

- Та не хвилюйся ти за Віталіка, - спробував заспокоїти мене Руслан, - нічого йому не буде.

Я насупилась. Перед виходом ми, до речі, мало не посварилися. Бо я намагалася потурбуватися долею котика, а Руслан заявив, що нічого йому не буде та Танюся погодує.

- Яка Танюся? - отетеріла я.

- Наша домробітниця, - незворушно відповів Руслан.

- А у нас є домробітниця?!

- Зрозуміло, ти її навіть бачила.

На кілька секунд я втратила дар мови, згадуючи по черзі всіх відомих мені Танюсь, які могли б бути хатніми робітницями. Потім прийшло осяяння.

- Це та білява силіконова кіобила? - недобре примружилася я.

- У Тетянки все дуже навіть натуральне, - не зніяковів Руслан, - а якщо запитаєш, звідки мені це відомо, я запитаю, що ви робили з Ярославом.

Я задихнулася від обурення. І поки намагалася відновити дихання, Руслан спритно витягнув всі сумки, поплескав Віталіка за вухами та, схопивши мене за руку, витягнув з квартири.

Ось тепер ми стоїмо тут. Не те щоб я прям ніч не буду спати через Віталіка. Йому насипала стільки корму, що можна в ньому купатися цілий тиждень. А потім встигла і Сашці на вайбер написати, і попередила охорону, яка нікого лівого не пустить. І домробітниця... Коротше, сюрприз на сюрприз.

Потяг прийшов через п'ять хвилин. Оголосили посадку, і ми попрямували до вагону. Цього разу лимонна валіза була напівпорожня. Руслан галантно відібрав її, а я... не особливо заперечувала. Повинна ж бути від нього якась користь, врешті-решт. І від Руслана, і від валізи.

Мені дісталася верхня полиця, Руслану - нижня. Як джентльмен він запропонував помінятися, коли пройдемо перевірку, але я відмовилася. Ще чого, відчувати себе потім боржницею ще й за це! До того ж у мене не та вага, щоб продавити полку.

А ще нам неймовірно пощастило - в купе більше нікого не було.

Руслан, здається, вирішив, що я засмутилася, тому що тут же зауважив:

- Ех, не буде нам аромату котлеток, вареної курки і яєць.

- Вам би тільки яйця, - буркнула я.

- Фу, як вульгарно. Ти ж серйозна жінка. І взагалі - перестань мені викати вже.

Саме в цей момент я намагалася влізти на свою полицю, але почуте змусило завмерти, а рушивши потяг похитнутися.

Руслан вчасно обхопив мене за талію. Несподівано кров немов спалахнула вогнем, стало неймовірно жарко, в голову полізли абсолютно неналежні думки. Його долоні, здавалося, пропалювали через в'язаний светр. І запах кави та парфуму трохи закрутив голову. Ні, неправда. Це всього лише потяг. І Руслан не притискає мене до себе, це все здається, і губи його не надаються раптом дуже близько. Це все…