Ретта Кім - Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім

— Покажи себе, Маркс! — крикнула я, зайшовши в закинуту будівлю. Чи переймалася я за свою безпеку? Ні. Мене вбивати ніхто не буде. А от у самої бажання скрутити шию величезне. — Я знаю, що ти тут. Виходь! Я одна.

— Хороші новини принесла? — спокійно запитав Вінсент, повільно наближаючись до мене.

— Для тебе? Ні. Вінсент Маркс, ти звинувачуєшся в співпраці зі змовниками та спробі перевороту, а також у замаху на спадкоємця члена ради червоної троянди й дорогої мені людини.

— Ех, Ісо, напустили тобі туману в очі…

— Не повіриш, Вінс, але я мислю ясно, як ніколи. Я щиро кохаю Алекса й готова життя за нього віддати.

— А ти впевнена в його коханні? — спокійно запитав демон, та очі розгнівано зблиснули. — Вижив, значить…

— А цього я точно від тебе не очікувала. Я знала, що кохання засліплювало мені очі, але не думала, що настільки, — я скрипнула зубами й опустила руку на пояс, де ховалися мої кинджали.

— Казав же, що я погана людина.

— І ти, як ніхто інший знаєш, що за свої вчинки потрібно відповідати! — крикнула я й метнула перший кинджал.

— Ти мене вбити збираєшся? — в очах прослизнуло здивування.

— Це занадто легко, Маркс. Спочатку покалічу. Щоб ти страждав. Довго-довго. А потім ти підеш під суд.

— Я намагався тебе захистити!

— По твоїй вині помер не один вампір і демон, Вінсенте, і ти замахнувся на життя ще кількох. Думаєш, що мета виправдовує засоби?

— Завжди.

— Так от… заповни прогалину в своїх знаннях і дізнайся закінчення цієї цитати. Якщо мета — порятунок душі, тільки тоді мета виправдовує засоби. А оскільки з метою ти промахнувся, то й покарання буде відповідним. Я сама стану для тебе покаранням, — промовила я й кинулася в атаку.

— Каріссо, стій! Я не хочу тебе поранити, — крикнув демон, ухиляючись від кинджалу. — Ісо, будь ласка. Стій же ти! — мене зловили за плечі й зупинили. — Я не буду з тобою битися.

Кілька секунд ми мовчки дивились один одному у вічі.

— А я — буду! — крикнула я й полоснула кинджалом по обличчю, відступаючи на безпечну відстань. — Ти мало не вбив Алекса!

— Але ж не вбив, — промовив він, відступаючи.

— Прорахувався! Ти хотів це зробити! — емоції брали гору і я просто атакувала, атакувала, атакувала…

— Ісо, будь ласка! Я не можу захищатися вічно…

— То нападай! Я гідний противник. Нападай!

— Я не хочу робити тобі боляче.

— Тобі не вперше, Маркс! — крикнула я, вкотре замахнувшись кинджалом. Лезо залишило глибокий поріз на руці, а в руці демона з’явився ніж.

Далі тишу в просторій будівлі порушував тільки дзвін металу. Вінсент, може, і дістав зброю, та все ще тільки відбивав удари. Тримався в обороні. І мене це дуже дратувало. Від цього я атакувала тільки більше. Кілька разів полоснула по руці. Один раз вдалося зачепити ногу. У момент, коли я націлилася в груди, Вінсент просто ухилився і, впіймавши мене за руку, завів її за спину й тіло буквально скував залізною хваткою. Я відчула, як шию холодить лезо ножа.

— Хоча б зараз ти заспокоєшся? — пролунав голос Вінсента над головою.

— Навіщо ти у все це вліз? — запитала я, розмірковуючи, як вивільнитися.

— Я погодився допомогти тій дівчині виключно через одного впливового вампіра. Він заважав мені, вставляв палки в колеса. А те, що він був членом ради — збіг. Ти ж знаєш, я завжди відплачую. Стівен Рівера. Мені був потрібний тільки він. Але я вирішив відплатити, так сказати, з відсотками й почав з його сина. Інші жертви — справа Сандри. Я тільки надав їй підтримку. І я б не вчепив Стюарта, якби вона не отруїла тебе. Хоча, зізнаюсь, він мене дратує. На тобі його запах. Це теж дратує… що в ньому такого, що ти зняла кулон, з яким ніколи не розлучалася?

— Це вже давно не твоя справа, Вінс. Якби ти не пішов тоді — усе могло бути по-іншому. Навіть, якби ти не вліз у всю цю справу з радою — було б по-іншому. Але ти є  учасником змови. Ви вбили невинних вампірів і демонів, і вбили б ще. Ти розчарував мене, Вінсенте. Гнити тобі у в’язниці до скону.

— Я просто зникну знову й мене ніхто не знайде, — спокійно промовив демон. Та було відчутно, що йому неприємно. — Можливо, тебе з собою візьму…

— Відколи ти втратив відчуття реальності? Я не твоя, демоне. Так просто ти мене не забереш. І ще, ти пішов на злочин. Тому на тебе очікує суд. І ніяких «зникну», — промовила я й зі всієї сили вдарила одночасно ліктем і ногою, вивільняючись. Ех, зачепив таки ножем… та нічого, загоїться.

— Ісо-о-о… — прошепотів Вінсент, на мить прикривши очі. Боляче? Я знаю, старалась. І розізлити вдалося. Зараз бу…

— Не рухайся, Вінсенте, — пролунав голос з входу і я різко обернулась. До нас наближався Дейн. З пістолетом у руках. — Я знав, що ти на всяке здатен, але не думав, що зайдеш так далеко.

— Як ти дізнався, що я тут? — запитала я.

— Я додумався підкинути тобі жучок, — усміхнувся Дейн. — Подзвони Алексу. Він рвався поїхати зі мною, та його вдалося вмовити. Усе ж Вінсент не в змозі тобі нашкодити. На відміну від тебе… — останню фразу він додав, оглядаючи демона. Твої скоро будуть тут. Можеш іти. Думаю, тобі буде приємніше провести час зі своїм вампіром і, нарешті, виспатися за ці три дні. І поїж добре.