Велена Солнцева - Заборони для відьми, Велена Солнцева

Частина 34

 Насилу звелася на ноги, похитнувшись від жахливого усвідомлення. Коханого немає,  матері скоро не стане, про що говорять сиві пасма у волоссі.

-Мамо.

Простягла до неї руку, але так і не змогла торкнутися. Здавалося ось зараз доторкнуся, і вона осипеться наче розбите скло, ще недавно така здорова і грізна відьма. Вона посміхнулася і підвела голову вгору, зовсім як раніше, показуючи хто тут справжня відьма.

-Не варто сльози лити, дочко. Пам'ятай хто ти.

Я пам'ятала, я ніколи цього не забуду, а тому різко розгорнулася до свого ворога. Князь стояв все там же, стискаючи в руці закривавлений меч, який завдав смертельної рани Дару, і яким розрубав серце мені. Очі заволокло пеленою сліз, але я їх зло змахнула.

- Відтепер на землі немає двом нам місця.

Почувши це, князь стер зі свого обличчя переможну усмішку і скинув перед собою захисний щит темряви, ось тільки не врахував він силу розбитого серця відьми, і вклавши останню крихту темряви, що зло ворочалася всередині, крикнула:
-Ти мені ворог, князю Бріаре, і клянуся великими батьком неба і матері землі, що тільки один з нас може жити.

Я бачила як слова клятви немов меланжева пряжа сплітаються між собою і стрілою прямують до князя, насилу долаючи щит, але все ж схопивши того за шию, наче зашморг затягуючись і ставлячи печатку кровного ворога. На моїй шиї з'явилася така ж мітка, чорний колючий нашийник не зникне доки один із нас не помре і клятва не буде виконана.

-Відьма.- князь не просто кричав, він ревів божевільним звіром, що втратив таку бажану здобич, але я вже не слухала.

Підійшовши до Дара, знову опустилася на коліна і поцілувала все ще теплі губи коханого. І чого я так журилася і гординю свою показувала? І чим це скінчилося? Що мені тепер робити на світі білому без тебе. Мене зачепили за плече.

-Іди, доню. Треба йти, незабаром прилетять дракони та заберуть його.

-Не віддам. - я продовжувала гладити улюблене обличчя, яке почало покриватися дрібними лусочками.

-Не тобі вирішувати.

-Мені.

Піднялася, розбудила вже встиглу задрімати світлу силу, і сплетивши з силових ниток кокон, загорнула в нього дракона укрив від чужих очей. Похитуючись від болю та горя, побрела у сторону відьомського будинку. Я нікому не дозволю його забрати, і нехай я буду божевільною, єдиною хто прив'яже дух дракона до будинку, але я це зроблю.

Відьмочки що рушили слідом, застигли після моїх слів.

-Я більше не вашого кола, вам сюди немає ходу.

Відьми охнули, що може бути гірше ніж відьма за власною волею коло що рве.

-Не смій, Василино. У тобі зараз горе говорить.

Я повернулась до Всеслави.

-Може й горе, та тільки не можу я довіряти тим, хто від удару в спину не захистить.

Насилу, з кожним кроком втрачаючи сили, продовжила свій шлях. Ліс ніби відчуваючи моє горе затих, а може це всіх злякав ще такий далекий скорботний рев драконів. І справді скоро тут будуть.

На порозі дома нас зустрічала Ганна, здавалось ще більше згорблена і постаріла. За ворота увійшли лише я, мама та Дар.

-Занось ​​в будинок свого судженого.

Я слухняно пройшла широкими сходами, відчувши як мене невагомо торкнулися пальці хранителя, ніби заспокоюючи і просячи про щось.

-Клади тут.

Ганна вказала на широку лавку відсунуту від столу. Кузьми ніде видно не було, невже відьма сама підметушилася, хоча у охоронця теж сил вистачає.

-Може вже скинеш з нього пута?

-Ні. Не хочу щоб ще хтось бачив його таким.

Ганна скорботно зітхнула та опустилася та невеличкий, грубо збитий стілець.

-Наскільки любиш свого дракона, Василино?

-Сильно кохаю.

Мама заспокійливо погладила по плечу і стиснула, наче застерігаючи.

-Та вже бачу. Темряву з тебе силоміць витруїли, а от світ сам гасне. І куди ти дивилася?

Ганна глянула на маму.

-Що дочка, що мати відьми нікудишні.

Мама підвілася, випростуючись і ледве отрутою не бризкаючи.

-Не смій, відьма.

-Я то відьма, а ось ви хто, ще питання. - вона задумалася, і тихо наче згадки минулих днів які багато болю доставляли, промовила. - Багато зла я робила, вірою і правдою темряві служила, тому й душа моя чорніша за сажу. Так хоч у останній години життя свого щось добре зроблю, може хоч частину гріхів викуплю, хоч на мені їх стільки, що буде як крапля в морі. Допоможу я тобі в твоєму горі, Василино, та тільки умова є в мене, подумай міцно перед тим як прийняти рішення.

Це як відьма допомогти може? Рану не залікувати вже, я бачу як тіло дракона все більше покривається блискучою лускою.

-Говори що хочеш.

-Я помру, але перед цим ти мою силу маєш прийняти, інакше я піти не зможу.

Мама вигукнула перш за мене.

-Не потребуємо сили чужого роду, своєї вистачає.

Стара хмикнула.

-Та я вже бачу. Ну так що?

-Не смій, Василино. Чужа сила велика відповідальність, тобі б зі своєю впоратися.

Права вона звичайно, ось тільки всередині щось шкребе, вимагаючи погодитися.

-Це ти не дури, відьма. Бачиш скільки у твоїй дочці світла, і якщо не врівноважити його темрявою, віно її й обпалити може. Або хочеш свою кровинушку до батька відправити? Так він і сам скоро з'явиться, ім'я її в книзі роду з'явилося, а з жінками сама знаєш у них проблема, так що скоро прискаче як миленький.

Мама затихла, а я відповіла.

-Я згодна.

Ганна грюкнула руками.

-От і добре. А тепер зведися і візьми на печі, під соломою там покопайся, три золоті монети.

Я зиркнула на Дара.

-Та нікуди він не дінеться.

Пішла, запустила руку під солому що злежалася, і намацала невеликий мішечок, витягнувши його на світ показала Ганні.

-Так, це воно. Знала б тичого мені вартувало свого часу їх дістати, чимало народу загробити довелося. Та потім інший спосіб вигадала.

Вона зиркнула на свого хранителя, а я поспішно витрусила з мішечка монети - блискучі, наче й не пролежали багато років без діла, великі кругляші з червного золота. Мама, що підійшла, подивилася на монети і як фурія кинулася до Ганни.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍