Пауло Коельо - Заїр

та лезами, підійшов до нього з простягненою рукою. Він просив милостиню. Але замість прискорити ходу й промурмотіти щось на зразок: «Дрібних грошей не маю», перехожий зупинився, подивився на всю компанію і гучним голосом промовив:

– Я щодня прокидаюся з думкою про борг у сто тисяч євро, який у мене накопичився через необхідність платити за дім, через тяжку економічну ситуацію в Європі, через марнотратство моєї дружини! Тобто я перебуваю в значно гіршій ситуації, аніж ви, й мені набагато скрутніше. Ви не могли б дати мені кілька монеток, щоб поменшити мій борг?

Лукреція – яку Михаїл називав своєю коханкою – дістала банкноту в п’ятдесят євро й подала її перехожому.

– Купіть собі трохи кав’яру. Вам треба поїсти чогось смачненького, щоб бодай трохи полегшити своє вбоге життя.

Так ніби з ним відбулося щось цілком нормальне, перехожий подякував і пішов геть. П’ятдесят євро! Дівчина-італійка мала у своєму гаманці п’ятдесят євро! А вони жебрають на вулиці, випрошуючи милостиню!

– Годі стовбичити тут, – сказав хлопець у шкірі.

– А куди підемо? – запитав Михаїл.

– Пошукаймо інших. На північ чи південь?

– На захід, – вирішила Анастасія.

Зрештою, це вона, як сказав мені Михаїл, дуже розвинула свій Дар.

Ми пройшли біля вежі Сен-Жак, де багато століть тому збиралися прочани, які вирушали до Сантьяго-де-Компостела. Проминули собор Нотр-Дам, де зустріли ще кількох «нових варварів». Горілка закінчилася, і я пішов купити ще дві пляшки – хоч і не був певен, що всі тут присутні вийшли з дитячого віку. Ніхто мені не подякував, ніхто-бо не побачив у моєму вчинку чогось незвичайного.

Я помітив, що вже добре сп’янів і поглядаю на одну з дівчат, які щойно до нас приєдналися, з великим інтересом. Вони галасували, буцали ногами по сміттєвих баках – дивних металевих предметах із підвішеними до них пластиковими пакетами – й не казали нічого, абсолютно нічого цікавого.

Ми перейшли Сену і несподівано зупинилися перед стрічкою, якою звичайно обтягують ту зону, де відбувається будівництво. Стрічка перешкоджала пройти тротуаром; усім довелося вийти на проїжджу частину вулиці, й повернутися на тротуар метрів через п’ять.

– Вона ще тут, – сказав один із тих, які щойно приєдналися.

– Про що він? – запитав я. – Хто він, цей чоловік?

– Наш друг, – відповіла Лукреція. – Та ви, либонь, читали якусь із його книжок.

Недавно прибулий упізнав мене, не виявивши ані подиву, ані шанобливості; навпаки, відразу запитав, чи не міг би я підкинути йому трохи грошей, у чому я негайно йому відмовив.

– Якщо ви хочете довідатися, чому натягнуто тут цю стрічку, то дайте мені бодай монетку. Усе в нашому житті має свою ціну, вам це відомо ліпше, ніж мені. Інформація належить до найцінніших продуктів у світі.

Ніхто з групи не прийшов мені на допомогу; довелося заплатити за відповідь один євро.

– Тут є лише ця стрічка. Її натягнули ми. Якщо ви добре придивитеся, тут нічого не будується, нічого не ремонтується, лише теліпається безглуздий шматок червоно-білого пластику, що закриває прохід по безглуздому тротуару. Але ніхто не ставить собі запитання, навіщо він тут висить. Усі сходять із тротуару, виходять на проїжджу частину вулиці, ризикуючи потрапити під машину, й повертаються на хідник далі. До речі, з вами нібито стався нещасливий випадок – це правда?

– Саме тому, що я зійшов із хідника.

– До речі, стрічка цю небезпеку не побільшує: коли перехожі бачать її, вони подвоюють свою увагу. Саме це надихнуло нас її тут натягти – примусити їх уважніше стежити за тим, що діється довкола них.

– Річ не в цьому, – сказала дівчина, що здалася мені привабливою. – Це тільки жарт, ми просто хотіли посміятися з людей, що підкоряються, не знаючи, чому вони підкоряються. Наша стрічка не має глузду, не має ваги, й нікого через неї машина не переїде.

До групи приєднувалися нові й нові люди, тепер їх було вже одинадцятеро й дві німецькі вівчарки. Вони вже не просили милостиню, бо ніхто не наважувався близько підходити до банди дикунів, яка, схоже, втішалася тим страхом, який вселяла. Випивка закінчилася, усі звернули погляди на мене, так ніби я мав за обов’язок напувати їх і попросили, щоб я купив іще пляшку. Я зрозумів, що це моя перепустка в «паломництво» і став шукати крамницю.

Дівчина, яка здалася мені цікавою – і за своїм віком годилася мені в дочки, – схоже, помітила мій погляд і спробувала почати розмову. Я знав, що це лише спосіб подражнити мене, але пішов їй назустріч. Вона не стала розповідати мені свою особисту історію, а запитала, скільки котів і скільки стовпів зображено на зворотній частині десятидоларової банкноти.

– Котів і стовпів?

– То ви не в курсі? Вас не цікавлять гроші? То знайте, там зображено чотири коти й одинадцять стовпів світла.

– Чотири коти й одинадцять стовпів?

Я пообіцяв собі, що з’ясую це за найпершої нагоди, коли до рук мені потрапить банкнота в десять доларів.

– Наркотики ви вживаєте?

– Досить рідко, ми віддаємо перевагу спиртному. Наркотики – це не наш стиль. Вони мали більше поширення за життя вашого покоління, хіба не так? Моя мати, наприклад, постійно перебуває в наркотичному стані – і тоді, коли готує для родини, і тоді, коли імпульсивно прибирає в домі, вона страждає. Страждає через мене. Коли в мого батька щось не ладиться в бізнесі, вона