Пауло Коельо - Заїр

– Схоже, це плем’я набагато більше, ніж я собі уявляв. Воно присутнє й біля Ейфелевої вежі, й у містечку Тарб, де мені недавно довелося побувати. Хоч я й не зовсім розумію, що відбувається.

– Запевняю вас, його можна зустріти набагато далі, ніж у Тарбі, й воно ходить такими цікавими місцями, як Дорога на Сантьяго-де-Компостела. Вони ходять по всіх містах Франції та всієї Європи, присягаючись собі, що утворюють частину суспільства, яка перебуває поза суспільством. Вони бояться колись повернутися додому, влаштуватися на роботу, одружитися – вони боротимуться проти такої долі доти, доки зможуть. Серед них є багаті й бідні, але гроші їх мало цікавлять. Вони цілком відмінні: а проте, коли вони проходять, то більшість людей прикидаються, що їх не бачать, бо бояться їх.

– Але навіщо вони виявляють стільки агресивності?

– Так треба. Пристрасть до руйнування – це творча пристрасть. Якби вони не були агресивними, незабаром крамниці були б переповнені таким одягом, як цей, журнали почали б друкувати великі статті про цей рух, що «підмітає світ своїми революційними костюмами», телевізійні передачі теж розповідали б про нього, соціологи присвячували б йому трактати, а психологи давали б свої поради родинам таких юнаків та дівчат – усе втратило б свою силу. Тож чим менше про них відомо, тим краще; найкращий спосіб захисту – напад.

– Власне, я прийшов сюди для того, щоб роздобути деяку інформацію, і більш нічого мені не треба. Можливо, якби я перебув у вашому товаристві всю ніч, це мене збагатило б новими враженнями, що допомогли б мені ще більше забути про свою Персональну Історію, яка не дозволяє мені набувати нового досвіду. Але я не збираюся нікого брати у свою подорож; якщо я не дістану допомоги тут, Банк Послуг допоможе мені налагодити всі необхідні контакти. Я вирушаю в дорогу через два дні – сьогодні в мене важлива вечеря, а потім я вільний протягом двох тижнів.

Михаїл, здавалося, завагався.

– Робіть, як знаєте: ви маєте мапу, знаєте назву села, й вам буде неважко знайти будинок, у якому вона живе. Проте, на мою думку, Банк Послуг зможе допомогти вам дістатися лише до Алмати, але він не проведе вас далі, бо степ має інші закони. І я вважаю, що теж зробив кілька внесків до Банку Послуг на ваш рахунок, вам не здається? І тепер я хочу їх забрати, бо давно не бачився зі своєю матір’ю.

Він мав слушність.

– Нам пора почати працювати, – урвав його чоловік Альми.

– Чому ви хочете поїхати зі мною, Михаїле? Тільки для того, щоб побачитися з матір’ю?

Але він мені не відповів. Чоловік Альми почав грати на своєму атабаке, Альма задзеленчала тацею з металевими підвісками, а інші стали просити милостиню в перехожих. Чому він хоче поїхати зі мною? І як мені скористатися допомогою Банку Послуг у степу, де я не знаю анікогісінько? Я зможу одержати візу в посольстві Казахстану, зможу взяти напрокат машину в будь-якій агенції прокату, зможу також найняти перекладача в консулаті Франції в Алмати – хіба цього не буде досить?

Я стояв і дивився на групу людей і не знав, що мені робити. Нині не час сперечатися про мою подорож, удома на мене чекають робота й коханка – чому б мені не попрощатися тепер?

Бо я став почувати себе вільним. Робив те, чого не робив протягом багатьох років, відкриваючи у своїй душі простір для нового досвіду, викинувши фактор примирення зі свого життя, експериментуючи з тим, що, можливо, не дуже мене й цікавило, але принаймні було чимось іншим.

Горілка закінчилася й була замінена ромом. Я терпіти не можу ром, але є те, що є, треба пристосовуватися до обставин. Двоє музик грали на тарелі й на атабаке, й коли хтось наважувався пройти повз нас, одна з дівчат протягувала руку, просячи монету. Перехожий зазвичай прискорював ходу, проте йому навздогін незмінно чулося: «Дякую, на добраніч вам». Один із перехожих, побачивши, що на нього не нападають, а дякують йому, повернувся й дав якісь гроші.

Я спостерігав цю сцену хвилин десять, і ніхто не сказав мені жодного слова, тож я пішов до бару, купив дві пляшки горілки й викинув ром у канаву. Анастасія, схоже, поставилася схвально до мого вчинку – і я спробував розпочати розмову.

– Навіщо ви застосовуєте пірсинг?

– А навіщо ваші жінки носять прикраси? Навіщо вони ходять у черевиках на високих підборах? Носять сукні з декольте навіть узимку?

– Це не відповідь на моє запитання.

– Ми робимо собі пірсинг тому, що ми нові варвари, які захопили Рим. Позаяк ніхто з нас не носить уніформи, щось має вказувати на те, що ми належимо до племені завойовників.

Її слова звучали так, ніби людство нині переживало важливий історичний момент. Але для тих людей, які нині поверталися додому, вони були лише компанією нероб і безпритульників, яким не було де спати і які блукали вулицями Парижа, створюючи незручності для туристів, що давали велику користь для місцевої економіки, й доводили мало не до божевілля своїх батьків і матерів, які змогли народити їх на світ, але не змогли навчити поводитися пристойно.

Мені самому довелося пережити щось подібне, коли рух хіпі намагався показати свою силу: грандіозні концерти року, довге волосся, строкатий одяг, символ вікінгів – пальці, розчепірені у формі літери V, що мало означати «мир і любов». Проте вони закінчили тим – як висловився Михаїл, – що перетворилися на ще один продукт споживання і зникли з лиця землі, зруйнувавши свої символи.

Якийсь чоловік ішов сам-один по вулиці. Хлопець, одягнений у шкіру, розцяцьковану булавками