Пауло Коельо - Заїр

Ліпше терпіти голод, аніж залишитися самому-одному. Бо коли ти залишаєшся сам-один (а я говорю не про ту самотність, яку ми обираємо, а про ту, яку мусимо прийняти), ти наче перестаєш бути частиною людського роду.

Чудовий готель чекав на мене по той бік річки, із затишним номером-люкс, з уважним персоналом, з обслуговуванням найвищого класу – і це ще більше псувало мені настрій, бо я мусив би почувати себе щасливим, задоволеним із того, якого успіху я досяг.

Повертаючись до готелю, я зустрів кількох людей, що перебували в такій самій ситуації, як і я, і помітив два різновиди поглядів: зухвалі й викличні, бо ті люди хотіли вдати, ніби самі обрали для себе самотність у цю чудову ніч; і сумні погляди тих, кому було соромно за те, що вони самі-одні.

Я розповідаю вам про це тому, що недавно мені пригадався готель в Амстердамі, пригадалася жінка, що була поруч зі мною, розмовляла зі мною, розповідала мені про те, як їй живеться. Я розповідаю вам про це, бо хоч Екклезіяст і сказав, що є час шматувати і час зшивати, але іноді час шматувати залишає надто глибокі рани. Гірше, аніж ходити по Женеві самому й нещасному, є мати когось поруч себе й поводитися так, щоб ця особа мала відчуття, ніби вона нічого не означає у твоєму житті.

У залі стояла глибока тиша, й оплески пролунали тільки після тривалої паузи.

Місце, куди я прийшов, мало досить зловісний вигляд, хоч про нього й розповідали, що тут відбувається найцікавіше культурне життя в Парижі. Мені знадобився деякий час, аби переконатися в тому, що гурт обшарпанців переді мною – ті самі люди, які щочетверга виступали на сцені вірменського ресторану в бездоганних білих одіннях.

– Навіщо ці фантазії з перевдягненням? Під впливом якогось фільму?

– Це не фантазії, – відповів Михаїл. – Хіба ви не перевдягаєтесь, коли йдете на званий обід? А коли вас запрошують пограти в гольф, невже ви підете туди в костюмі-трійці та з краваткою?

– Тоді я зміню форму свого запитання: чому ви вирішили наслідувати моду безпритульних молодиків?

– Бо в цю мить ми і є безпритульними молодиками. Точніше кажучи, чотирма безпритульними молодиками й чотирма безпритульними людьми середнього віку.

– Я змінюю форму свого запитання в останній раз: що ви робите тут, замасковані під обшарпанців?

– У ресторані ми підживляємо нашу плоть і розповідаємо про Енергію тим людям, яким є що втрачати. У товаристві жебраків ми живимо наші душі й розмовляємо з тими, кому немає чого втрачати. А сьогодні ми виконуємо найважливішу частину нашої роботи: зустрічаємося з невидимим рухом, який оновлює світ, – людьми, які живуть у цей день так, ніби він останній, тоді як старі люди дивляться на кожен свій день так, ніби він для них перший.

Він говорив про те, на що я вже звернув увагу й що посилювалося з кожним днем: про молодих людей, які вдягалися в цей дивний спосіб, у брудний, але надзвичайно вигадливий одяг, що почасти нагадував військову уніформу, а почасти – одяг із науково-фантастичних фільмів. Усі вони застосовували пірсинг. Усі підстригалися кому як заманеться. Іноді такий гурт супроводжувала німецька вівчарка, яка вселяла страх. Колись я запитав в одного друга, чому вони завжди ходять із собакою, й він мені пояснив, – не знаю, правда це чи ні, – що поліція не може взяти під арешт таку компанію, бо не знає, куди подіти вівчарку.

Пляшка горілки пішла по колу – ми пили те саме, що й під час зустрічі з жебраками, і я запитав себе, чи це не пояснюється походженням Михаїла. Я відпив на ковток, уявляючи собі, що сказав би хтось із моїх читачів, який побачив би мене тут.

Я вирішив, що він би подумав: «Певно, шукає матеріал для своєї наступної книжки», і розслабився.

– Я готовий поїхати туди, де перебуває Естер, і мені потрібна деяка інформація, бо я нічого не знаю про вашу країну.

– Я поїду з вами.

– Що?

Це зовсім не входило в мої плани. Моя подорож в азіатський степ мала бути поверненням до того, що я втратив у собі самому. Це була справа інтимна, особиста, що не потребувала свідків.

– Якщо, звісно, ви оплатите мені проїзд. Але я дуже хочу побувати в Казахстані, я знудьгувався за батьківщиною.

– Хіба ви не маєте тут роботи? Не повинні щочетверга виступати в ресторані, у своєму спектаклі?

– Ви вперто називаєте це спектаклем. Я вже казав вам, що це не спектакль, а зустріч, спроба пережити те, що ми втрачаємо. Але про це не турбуйтеся, Анастасія – і він показав на дівчину з пірсингом у носі – успішно розвиває свій дар. Вона може замінити мене, поки я буду у від’їзді.

– Він ревнує, – сказала Альма, жінка, яка грала на металевому інструменті, схожому на тацю, й розповідала історії в кінці «зустрічі».

– І не дивно, – сказав юнак, весь одягнений у шкіру, обліплену металевими бляшками, англійськими булавками та лезами для гоління. – Михаїл молодший, гарніший і тісніше поєднаний з Енергією.

– Але він менш знаменитий, менш багатий, менш пов’язаний із можновладцями, – сказала Анастасія. – З погляду жінки, ці переваги врівноважуються, обоє вони мають однакові шанси.

Усі сміються, пляшка з горілкою йде по колу вдруге, один я не бачу в цьому нічого кумедного. Але я дивуюся сам собі: уже багато років я не сидів на бруківці Парижа, а