Пауло Коельо - Заїр

– Твоя правда. Я дивилася на тебе, думаючи, що це ти, але насправді то була я. Сьогодні вночі я молитимуся з усією своєю силою та з усією вірою: я молитиму Бога не дозволити, щоб я прожила решту свого життя так.

Я слухаю оплески, у театрі повно людей. Я збираюся робити те, що завжди відбирає в мене сон напередодні: читати лекцію.

Церемоніймейстер каже, що мене не треба рекомендувати – а це дурниця, бо він тут присутній саме для цього, не бере до уваги, що багато людей у залі не знають, хто я такий, вони прийшли сюди не власною охотою, а їх запросили друзі. Але попри свою заяву, він усе ж таки називає кілька біографічних даних, говорить про мої високі переваги, про літературні премії, якими мене відзначено, про продані два мільйони примірників моїх книжок. Він дякує моїм спонсорам, вихваляє мій талант і передає мені слово.

Я також усім дякую. Кажу, те найважливіше, що я хотів би їм сказати, вони можуть прочитати в моїх книжках, але я відчуваю, що маю перед своїми читачами обов’язок: показати того чоловіка, який існує поза своїми фразами та абзацами. Пояснюю їм, що людська природа спонукає нас ділитися лише тим, що ми маємо в собі найкращого – бо ми завжди перебуваємо в пошуках любові, що нас не відкинула б. Проте мої книжки завжди будуть вершиною гори, що вистромляється над хмарами, або островом, який височіє над водами океану: світло падає на них, усе там нібито на своєму місці, але під поверхнею існує невідоме, темрява, невпинний пошук себе самого.

Розповідаю про те, як мені важко було написати «Час шматувати, час зшивати», і як багато частин у цій книжці я розумію лише тепер, перечитуючи її, так ніби творіння завжди великодушніше й багатше, ніж творець.

Кажу, що немає нічого нуднішого, як читати інтерв’ю або слухати лекції авторів, що розповідають про персонажів своїх книжок: те, що написано, або само себе пояснює, або не заслуговує бути прочитаним. Коли письменник з’являється перед публікою, він повинен спробувати показати свій світ, а не намагатися пояснити свою творчість; і з цієї причини я починаю говорити про щось більш особисте…

– Якийсь час тому я був у Женеві, де давав низку інтерв’ю. Наприкінці дня, коли одна з моїх подруг скасувала запрошення на вечерю, я вийшов прогулятися по місту. Вечір був дуже приємним, вулиці порожніми, бари та ресторани вирували життям – усе здавалося абсолютно спокійним, скрізь панував спокій, порядок і раптом…

…і раптом до мене дійшло, що я абсолютно сам-один.

Звісно, що того року я не раз почував себе самотнім. Звісно, за дві години польоту звідти мене чекала моя кохана. Звісно, після такого клопітного дня, як той, не було нічого ліпшого, як блукати вуличками та провулками старовинного міста, не маючи потреби з кимось розмовляти, а тільки споглядаючи навколишню красу. Але те відчуття, яке на мене наринуло, було відчуттям самотності гнітючої, тривожної – я не мав із ким розділити це місто, прогулянку, не мав кому розповісти про свої враження.

Я був схопився за мобільний телефон; зрештою, я мав чимало друзів у цьому місті, але було вже пізно телефонувати комусь. Подумав, чи не зайти мені до якогось бару, попросити чогось випити – хтось би, безперечно, мене впізнав і запросив до свого столу. Але я подолав цю спокусу й вирішив прожити ті хвилини до кінця, відкриваючи, що не існує нічого гіршого, як відчути, що нікому немає діла до того, чи живеш ти на світі, чи ні, що нікому не цікаво вислуховувати твої думки про життя, що світ може без жодних проблем просуватися вперед без твоєї нікому не потрібної присутності.

Я почав уявляти собі, скільки мільйонів людей переконані в цю хвилину, що вони непотрібні й гідні жалю – хоч би якими вони були багатими, приємними та чарівними, – бо вони самі-одні в цю ніч, а може, й учора, а може, залишаться самотніми й завтра. Студенти, які не мають подруги, літні люди, що сидять перед телевізором, так ніби в ньому знаходять останнє спасіння, комерсанти у готельних номерах, яких обсідають сумніви, чи те, що вони роблять, має бодай якийсь сенс, жінки, які сидять по півдня, роблячи собі макіяж та зачіску, щоб надвечір піти до бару, вдаючи, ніби їм непотрібне товариство, вони, мовляв, зацікавлені лише переконатися в тому, що досі привабливі, чоловіки на них дивляться, починають розмову, а вони сахаються від них із гордовитим виразом, бо їх пригнічує комплекс неповноцінності, бояться показати, що вони лише матері-одиначки й перебувають на якійсь дрібній службі, неспроможні підтримати розмову про те, що відбувається у світі, бо вони працюють від ранку до вечора, заробляючи собі на хліб насущний, і не мають часу на читання газет, у яких повідомляється про новини дня.

Люди, які дивляться в дзеркало і вважають себе потворними, вважають, що краса – головне, і бавлять свій час, переглядаючи журнали, де всі гарні, багаті, знамениті. Чоловікам і жінкам, які закінчують вечеряти, хочеться поговорити, за давнім звичаєм, але тепер вони мають інші турботи, інші, важливіші справи, а розмова може почекати до ранку, який ніколи не настає.

Того дня я обідав із подругою, яка щойно розлучилася з чоловіком, і вона сказала мені: «Тепер я маю повну свободу, про що завжди мріяла». Брехня! Ніхто не любить такої свободи, усі ми прагнемо до компромісу, усі ми хочемо, щоб поруч із нами була особа, яка милується красою Женеви, дискутує з нами про книжки, інтерв’ю, фільми або ділить із нами сандвіч, бо на два сандвічі грошей не вистачає. Краще з’їсти половину сандвіча, але вдвох, аніж цілий – самому. Ліпше нехай урве тебе чоловік, який хоче повернутися додому, щоб подивитися по телевізору важливий футбольний матч, або відірве тебе від споглядання цікавої вежі собору жінка, що стовбичить перед вітриною крамниці, аніж тобі доведеться споглядати Женеву самому, маючи скільки завгодно вільного часу й можливість