Симона Вілар - Сповідь суперниці

та розсудлива дівчина, про те, що я була Гітиною подругою і та прислухалася до мене. І мій обов’язок поїхати побачитися з нею і постаратися умовити залишити Едгара, виїхати від нього до того, як прибуде його наречена й розгориться скандал. Я мушу запропонувати Гіті повернутися в обитель, де на неї досі чекають і де вона зможе сховатися від злих язиків. Тоді абат Ансельм знову поклопочеться, аби йому повернули опікунство над нею.

Я теж вважала це найкращим виходом для Гіти. Звичайно, Ансельм не є цілком неупередженим у цьому питанні, проте що означали його корисливі плани в порівнянні з порятунком Гіти від хули; вона сховається за стінами монастиря, повернеться до нас… До мене. Адже мені інколи так її бракувало.

— Звісно, я зроблю все, що в змозі. Коли мені їхати?

Ігуменя посміхнулася.

— Я знала, що зможу покластися на тебе, Отиліє. Ви ж завжди були подругами з Гітою Вейк. Чи не так?

Так, так. Ми здружилися відтоді, як я почала приходити до тями в монастирі та забувати своє лихо. Певна річ, Гіта знала, через що мені довелося пройти, але ніколи жодним словом не озвалася про це. А мені лестило, що до мене приязно ставиться онука легендарного Херварда. Навіть не знаю, чому Гіта виділяла мене з-поміж інших послушок. Вона — улюблениця в Святій Хільді… й така красуня. Вона й дитиною була чарівна, а коли виросла, стала просто янголом. Проте завжди в ній ніби палало якесь зачаєне полум’я, якась пристрасть, інколи мені здавалося, що монастирське життя її гнітить. Але я гнала від себе ці думки. Гіта любила книжки, любила вчитися. А де, як не в монастирі, вона могла розвинути свої здібності до наук? І я зроблю все, щоб вона знову сюди повернулася. Так я спокутую свою вину перед Гітою, перед сестрами, перед самою собою, зрештою.

Виїхала я відразу після трапези. В обителі всі, як і раніше, вважали, що я їду в Хантлей. Що менше в монастирі знатимуть про мій візит до датської дружини шерифа, що менше взагалі дізнаються про її ганьбу, то легше буде їй знову віднайти спокій серед сестер.

Я трохи побоювалася, вирушаючи самотою в суєтний світ. Мати ігуменя дала мені в дорогу свою рябу низькорослу конячку, а один із наших орендарів провів мене лісом. Лише коли ми вийшли з-під дерев і під ногами зачвякала волога земля, мій провідник зупинився, вказуючи на стежку, обсаджену старими вербами.

— Увесь час рухайтеся цією дорогою і нікуди не звертайте. До вечора будете в Гронвуді. Його ні з чим не сплутаєш, тож не помилитеся. А там хтось із людей шерифа відведе вас у Хантлей.

Але в Хантлей я не поїду. Я їхала в Гронвуд, до Гіти.

Я потягла повід коня і прицмокнула губами. Дорогою міркувала про те, що скажу подрузі. В глибині душі я побоювалася, чи не добровільно Гіта пішла на зв’язок із шерифом? Він завжди справляв на неї враження. На всіх нас. Проте, щоб дозволити зганьбити себе…

Я знову й знову продумувала нашу з Гітою розмову, але якоїсь миті очі мої ніби розплющилися, і я побачила, як хороше довкіл. Я їхала стежиною через заплавні луки фенів, роззиралася навсібіч, і серце моє наповнювалося благодаттю. Буяла весна, травень був у розпалі. Попереду блищали під сонцем землі фенленда, зеленіла осока, гойдалися очерети та темніли серед них покрівлі хатин, де мешкали болотяні жителі. Сріблясті плеса, виблискуючи межи зелені, тяглися вдалечінь до самісінького обрію. А острівці між ними були вкриті квітучими яблуневими садами, наче рожевою хмаринкою падаючи на береги.

Я ніколи ще не заїжджала так далеко у фени, проте страху не відчувала. В околиці вже давно не чути було про розбої, до того ж, на мені був одяг послушки. Вже одне це мало охороняти мене, адже здійняти руку на того, хто присвятив себе Богові, — великий гріх. Єдине, що мене турбувало, — це конячка піді мною. Матінка Бріджит сказала, що це слухняна, добре виїжджена тварина. Але ігуменя була чудовою вершницею, а я вже багато років не їздила. Ряба відчула мою невпевнену посадку й починала часом упиратися, навіть зупинялася, тяглася до придорожніх чагарників. І лише сердито пирхала й мотала головою, коли я підганяла її. А одного разу зробила такий стрибок, що я мало не вилетіла з сідла.

Так ми й рухалися. Зрідка траплялися подорожні — то стара, яка збирала хмиз, то селянин із в’язкою очерету для плетіння кошиків. Плесом проплив човен, і хлопчик-підліток керував ним, відштовхуючись жердиною. А одного разу повз мене проїхав цілий загін озброєних вершників, і я зніяковіла під поглядами чоловіків, які відверто мене роздивлялися. Проте що далі заглиблювалась я у фени, то пустельнішою ставала місцевість, хоча й не менш мальовничою. Воістину, величний Господь, який створив таку красу.

Цієї пори повітря над фенами чисте й прозоре, сонце лагідно пригріває, і невдовзі мені стало навіть спекотно. Обіч стежки блищали вікна плес, які ходили брижами під котячими кроками легкого вітру. Стрункі тополі показували сріблястий виворіт свіжого листя. Золотаві гілки верб плавно стікали у воду, й під ними миготіли силуети лебедів. Кричали чайки, десь поряд ховався їхній молодняк. Повз мене синьою блискавкою промчала пташина. Граційні бабки борознили води, обираючи для посадки квітки м’яти. Квітів була сила-силенна — білих, яскраво-жовтих, ніжно-лілових. Від них у повітрі розливалися чудові пахощі. Я помічала й безліч лікарських рослин, які ми збирали й сушили в нашій обителі — дудник, сухозлотницю, образки.

Зрідка на стежці височіли великі дерев’яні хрести. Я не знала, навіщо їх встановлювати на такому безлюдді — чи для позначення стежки, чи щоб засвідчити щиру відданість вірі. Позеленілі від мохів і вологи, але від цього не менш величаві, хрести викликали трепет. Біля одного з них я вирішила навіть зробити невеличку зупинку, стала навколішки й уголос прочитала «Ave» і «Pater noster». Коли підвелася, мене просто засліпили відблиски сонця на плесах. Було вже пополудні, все сяяло. Я бачила яскраво-смарагдові галяви, а зовсім поряд, де плесо підступало до самісінької стежки, ясніли білосніжні пелюстки латаття з золотавою зав’яззю в глибині квіток. О, диво, які вони були прекрасні! Але я знала, й наскільки