Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Поліцейський допит принаймні позитивно подіяв на дівчину, повернувши їй відчуття реальності. Безглузда упертість, з якою Фейхоо відмовлявся визнати очевидне, його облудна згідливість, коли йшлося про речі, яких він не лише не розумів, але й не намагався зрозуміти попри те, що всі троє дали йому детальні пояснення подій, які мали місце, переконали дівчину в тому, що з його боку не варто розраховувати на щось посутнє. Телефонний дзвінок інспектора до Макса додому та наявність двох свідків остаточно впевнили Фейхоо в безпомильності його типово поліцейського міркування: найпростіша спонука зазвичай і є найімовірнішою. «Авжеж, ця шахова історія доволі цікава, — погодився він. — Вона певним чином доповнює пригоду деякими подробицями. Однак, якщо дивитися в корінь, це просто смішно… Визначальною деталлю в справі є пляшка. Звичайна кримінальна патологія. Бо хай там що пишеться в детективних романах, сеньйорито, а зовнішні ознаки ніколи не обманюють».

— Більше немає сумнівів, — мовила Хулія. Кроки поліцейського ще лунали на сходах. — Альваро вбили, як і Менчу. Хтось уже давно причаївся за цією картиною.

Муньйос, стоячи біля столу із засунутими в кишені піджака руками, дивився на папірець, куди, щойно Фейхоо пішов, він переписав те, що було надруковано на знайденій біля тіла картці. Сесар сидів на дивані, де перед тим спала Менчу, ошелешено втупившись у порожній мольберт. У відповідь на слова Хулії він похитав головою.

— Це не Макс, — подумавши, проказав антиквар. — Абсолютно неможливо, щоб цей недоумок усе так організував…

— Але ж він був тут. Принаймні на сходах.

Антиквар стенув плечима, мовляв, факт залишається фактом, але з усього було видно, що дівчина не змогла його переконати.

— Отже, тут є ще хтось… Якщо Макс був, скажімо, виконавцем, то хтось інший смикав за мотузки, — він повільно звів руку й підніс до чола вказівний палець. — Той, хто це все придумав.

— Таємничий гравець. І він виграв партію.

— Поки що ні, — озвався Муньйос, і вони здивовано поглянули на нього.

— Але ж він забрав картину, — заперечила Хулія. — Якщо це не виграш…

Шахіст підвів погляд від схеми, що лежала на столі. В його очах світилося невимовне захоплення, а розширені зіниці, здавалося, прозирали кудись далеко за межі цих чотирьох стін і бачили математичне розв’язання складних комбінацій.

— З картиною чи без неї, але партія триває, — проказав він, показуючи їм папірець:

… Ф: Л

Фе7? --ФbЗ+

Кpd4? d7: с6

— Цього разу, — вів далі шахіст, — убивця позначив не один, а три ходи. — Він підійшов до свого плаща, що висів на спинці стільця, й дістав з кишені шахівницю. — Перший хід цілком очевидний: Ф: Л, чорний ферзь бере білу ладдю… Ця ладдя уособлювала Менчу Роч, так само як у цій партії білий кінь уособлював вашого приятеля Альваро, а на картині Роже Араського, — усе це Муньйос говорив, розставляючи фігури на шахівниці. — Отже чорний ферзь з’їв уже дві фігури, що були в грі. А на практиці, — він кинув короткий погляд на Сесара та Хулію, котрі наблизилися до нього, щоб роздивитися позицію на шахівниці, — дві з’їдені фігури — це жертви двох убивств… наш суперник ототожнює себе з чорним ферзем; коли якась інша чорна фігура з’їдає когось, як це сталося за два ходи перед тим, коли ми втратили білу ладдю, не відбувається нічого особливого. Принаймні, наскільки нам відомо.

Хулія показала на папірець.

— А навіщо ви поставили ці два знаки запитання після двох наступних ходів білих?

— Це не я. Вони вже стояли на картці; вбивця передбачає два наші наступні ходи. Гадаю, цими позначками він пропонує нам зробити саме ці ходи… «Якщо ви вчините так, то я вчиню ось так», — каже він нам. І в цьому разі, — шахіст пересунув кілька фігур, — партія виглядатиме так (див. рис. 13).

— … Як ви бачите, відбулися важливі зміни. Взявши ладдю на b2, чорні передбачили, що ми зробимо найкращий з можливих ходів — пересунемо нашого білого ферзя з е 1 на е7. Це дає нам певну перевагу: лінію діагональної атаки, що загрожує чорному королю, рухи якого і без цього обмежені, оскільки в безпосередній близькості від нього розташовані білі кінь, слон та пішак… Упевнений у тім, що ми зіграємо саме так, як зіграли, чорний ферзь іде з b2 на bЗ, щоб зміцнити позицію свого короля й загрожувати шахом білому королю, якому не залишається нічого іншого — і ми насправді так і вчинили, — як перейти на сусіднє поле праворуч — з с4 на 64, — тікаючи від ферзя…

— Це вже третій шах, який він об’являє нам, — завважив Сесар.

— Так. І це можна тлумачити по-різному… Приміром, третій шах передує поразці, і саме оголосивши третій шах, убивця викрадає картину. Здається, я починаю потроху розпізнавати його. І навіть його своєрідне почуття гумору.

— І що тепер? — запитала Хулія.

— Тепер чорні з’їдять нашого білого пішака на с6 чорним пішаком, що стоїть на b7. Цей хід прикриває чорний кінь, розташований на b8… Після цього наш хід, але суперник не пропонує нам на картці нічого… Він начеб каже: тепер відповідальність за ваші дії покладається не на мене, а на вас.

— І як же ми вчинимо? — поцікавився Сесар.

— Ми маємо лише один гарний варіант: знову зробити хід білим ферзем, *— шахіст глянув на Хулію. — Однак грати ним означає ним ризикувати.

Хулія стенула плечима. Єдине, чого вона хотіла, це щоб швидше настав фінал, хоч би яким був ризик.

— Зробимо хід королевою, — мовила вона.

Сесар, склавши руки за спиною, схилився над шахівницею, як робив це, коли хотів роздивитися зблизька якість порцелянової статуетки, щодо якої мав певні сумніви.

— Становище цього білого коня, що стоїть на b1, теж погане, — неголосно звернувся він до Муньйоса. — Як ви гадаєте?

— Так. Навряд чи чорні дозволять йому довго залишатися тут. Своєю присутністю він загрожує їм в тилу і є головним опертям для атаки білого ферзя… Разом із білим слоном, розташованим на 63. Ці дві фігури вкупі з ферзем є ключовими.

Чоловіки мовчки перезирнулися, і Хулія завважила між ними іскру взаємної симпатії, якої доти не помічала. Це було подібним до покірливої солідарності' — перед лицем небезпеки — двох спартанців у Фермопільській ущелині, котрі зачули вдалині гуркіт перських колісниць.

— Хотів би я знати, якими фігурами в цій грі є кожен з нас, — Сесар звів брову, на його губах з’явилася бліда посмішка. — Правду кажучи, не хотів би я виявитися цим конем.

Муньйос підвів палець.

— Це лицар, пам’ятайте: