Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Гадаю, нам слід навідатися до Лоли Бельмонте.

— Згоден.

Хулія глянула на годинник.

— Ми поряд із моїм домом, тож спершу запрошую вас на каву. Там у мене Менчу, сподіваюсь, вона вже прокинулася. У неї проблеми.

— Серйозні?

— Здається, так; учора ввечері вона поводилась якось дивно. Я хочу, щоб ви з нею познайомилися, — дівчина якусь мить стурбовано про щось думала, — особливо зараз.

Вони перетнули бульвар. Автівки їхали повільно, засліплюючи їх увімкненими фарами.

— Якщо все це влаштувала Лола Бельмонте, — несподівано проказала Хулія, — я готова вбити її власними руками.

Муньйос здивовано втупився в неї очима.

— Якщо припустити, що теорія агресивності вірна, — мовив він, і в його погляді Хулія завважила новий вираз поваги й водночас цікавості, — ви могли б бути чудовою шахісткою, якби вирішили зайнятися шахами.

— Я вже ними займаюся, — відповіла Хулія, з прикрістю дивлячись на тіні, що громадилися в тумані навколо неї. — Я вже давно в них граю. І мені це, чорт забирай, зовсім не до вподоби.

Вона встромила в замкову щілину ключа і двічі провернула його. Муньйос чекав поруч, на сходовій площадці. Знятого плаща він тримав у руці.

— У мене повний розгардіяш, — попередила Хулія. Вранці я нічого не встигла прибрати…

— Не турбуйтеся. Головне — кава.

Хулія ввійшла до студії й, поклавши сумочку на стілець, відсунула з дахового вікна штору. Млисте світло проникало знадвору, наповнивши помешкання сірістю, що залишала в мороці найвіддаленіші його кутки.

— Надто темно, — мовила Хулія, наміряючись увімкнути лампу. Аж тут вона завважила вираз тривоги на обличчі Муньйоса й, охоплена несподіваним почуттям паніки, подивилася туди ж, куди він.

— Куди ви переставили картину? — запитав шахіст.

Хулія не відповіла. Всередині неї, в самісінькій глибині її єства, щось вибухнуло, й вона знерухоміла, втупившись широко розплющеними очима в порожній мольберт.

— Менчу, — пробурмотіла дівчина за кілька секунд, відчуваючи, що світ довкола неї пішов обертом. — Вона попереджала мене вчора, а я не здогадалася!..

Хулія відчула напад нудоти, від якого звело шлунок, в роті стояв гіркий присмак жовчі. Дівчина бездумно глянула на Муньйоса й, не в змозі стримати блювоту, метнулася до ванної кімнати, але сили залишили її, й вона знову знерухоміла в коридорі, спершись на косяк дверей, що вели до спальні. І тоді вона побачила Менчу. Та лежала на підлозі біля ліжка, горілиць, і хустка, якою її задушили, була обмотана в неї навколо шиї. Спідниця недоладно задерлася до самої талії, а між ніг стирчала встромлена шийкою в піхву пляшка.

XII. КОРОЛЕВА, КІНЬ, СЛОН

Я граю не безживними білими чи чорними пішаками.

Я граю людьми з плоті та крові.

Е. Ласкер

Слідчий наказав забрати труп лише о сьомій, коли вже споночіло. Цілий день у домі сновигали поліцейські та судовики, в коридорі та спальні раз по раз зблискували спалахи фотоапаратів. Нарешті Менчу винесли на ношах, у застебнутому на «блискавку» білому пластиковому мішку, і від неї залишився тільки силует, накреслений крейдою на підлозі байдужою рукою одного з інспекторів — того самого, котрий сидів за кермом синього «форда», коли Хулія витягла пістолет на ринку Растро.

Останнім пішов головний інспектор Фейхоо, але перед тим він майже годину товкся в помешканні Хулії, уточнюючи свідчення, які встигли дати дівчина, Муньйос та Сесар, котрий поквапився прийти, щойно йому по телефону повідомили новину. Поліцейський, який ніколи в житті не торкався шахів, вочевидь розгубився. Він глядів на Муньйоса, мов на якусь дивовижу, з підозріливою серйозністю хитав головою у відповідь на пояснення шахіста й раз по раз озирався на Сесара та Хулію, наче запитуючи себе, чи не намагається, бува, ця трійця пошити його в дурні. Час від часу головний інспектор щось занотовував, поправляв вузол краватки й діставав із кишені, — щоб тупо впертися в неї очима, — знайдену поряд із тілом Менчу картонну картку з надрукованим на машинці текстом, від якого, після того як Муньйос спробував його пояснити, у Фейхоо страшенно розболілася голова. Вся ця історія видавалася йому досить дивною, насправді ж його цікавили подробиці сварки між галерейницею та її залицяльником, що сталася напередодні. Адже — спеціально відряджені співробітники повідомили про це надвечір — Максімо Олмеділья Санчес, неодружений, двадцяти восьми років, за фахом натурник, зник, і його місцезнаходження залишалося невідомим. Важлива деталь: двоє свідків — таксист та конс’єрж сусіднього будинку бачили схожого зовні на нього молодика, який між 12. 00 та 12. 15 виходив з під’їзду, де мешкала Хулія. А згідно із попереднім висновком судмедексперта, Менчу Роч була задушена, стоячи лицем до вбивці, який перед тим, між 11. 00 та 12. 00, завдав їй смертельного удару в передню частину шиї. Щодо встромленої в піхву пляшки (джин «Біфітер», на три чверті повна) — Фейхоо кілька разів уїдливо згадав про неї, поквитавшись у такий спосіб за шахові нісенітниці, які верзла ця трійця, — поліцейський вважав її важливим доказом на користь того, що злочин стався на сексуальному ґрунті. Зрештою, вбита жінка — як щойно засвідчили сама Хулія та дон Сесар — не відзначалася бездоганною моральністю. Стосовно ж зв’язку між цим злочином та смертю професора Ортеги, то такий зв’язок можна вважати очевидним з огляду на зникнення картини. Головний інспектор дав іще кілька пояснень, уважно вислухав відповіді Хулії, Муньйоса та Сесара на свої нові запитання й нарешті попрощався з ними, призначивши на завтра всім трьом зустріч у поліцейському відділку.

— А ви, сеньйорито, можете не турбуватися, — він зупинився на порозі й подивився на Хулію з видом чиновника, який добре володіє ситуацією. — Тепер ми знаємо, кого шукати. Добраніч.

Зачинивши за ним двері, Хулія сперлася на одвірок і подивилася на обох своїх приятелів. Її очі дивилися тепер спокійно, але під ними окреслилися глибокі круги. Вона багато плакала від горя та люті, потерпаючи через власне безсилля. Спершу плакала мовчки, в присутності Муньйоса, після того як виявила тіло Менчу. Потім, коли невдовзі прийшов Сесар, — новина справила на антиквара таке жахливе враження, що він аж змінився з лиця — Хулія обійняла його, як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою, й — уже не контролюючи себе — зайшлася плачем, вчепившись у нього, а він шепотів їй на вухо марні слова розради. Не лише смерть приятельки довела Хулію до такого стану. «Це було наслідком, — мовила вона придушеним голосом крізь сльози, що обпікали їй обличчя, — нестерпної напруги останніх днів, принизливого усвідомлення того, що вбивця й далі безкарно грає