Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Я маю на увазі не тлумачення, — Сесар стурбовано дивився на фігуру. — Справа цього коня, лицаря чи хто б він був пахне порохом.

— Згоден.

— Це ви чи я?

— Гадки не маю.

— Зізнаюсь вам, я волів би бути слоном.

Муньйос замислено схилив голову й утупився в шахівницю.

— Я також. Він у більшій безпеці, ніж кінь.

— Саме це я мав на увазі, дорогенький.

— Що ж, бажаю, щоб вам пощастило.

— Навзаєм. Нехай останній вимкне світло.

Після їхнього діалогу запала мовчанка. Її порушила Хулія, звернувшись до Муньйоса.

— Оскільки тепер наш хід, то яким він буде?.. Ви говорили про білу королеву…

Муньйос глянув на шахівницю, але якось неуважно. Його мозок професіонала вже проаналізував усі можливі комбінації.

— Спершу я намірявся з’їсти чорного пішака на с6 нашим пішаком, що стоїть на d5, але це давало 6 суперникові надто велику свободу маневру… Тому ми пересунемо нашого ферзя з е7 на е4. Таким чином, прибравши наступним ходом короля з того місця, де він стоїть, ми зможемо об’явити шах чорному королю. Наш перший шах.

Цього разу Сесар сам пересунув білого ферзя на відповідне поле, поряд із королем. Хулія завважила, що, попри спроби антиквара здаватися спокійним, його пальці злегка тремтіли.

— Ось ця позиція, — підтвердив Муньйос, і всі троє знову втупилися в шахівницю (див. рис. 14).

— А що тепер робитиме він? — запитала Хулія.

Муньйос схрестив руки на грудях і, не відводячи погляду від шахівниці, на якусь мить замислився. А коли відповів, дівчина зрозуміла, що розмірковував він не над ходом, а над тим, чи варто його коментувати вголос.

— Він має кілька можливостей, — ухильно відповів шахіст. — Одні менш цікаві, інші — більш… Але вони й більш небезпечні. Відтепер партія розгалужується, наче гілки на дереві, і має, як мінімум, чотири варіанти. Деякі з них досить плутані й можуть втягти нас у тривалу позиційну боротьбу — імовірно, на це й розраховує суперник… Інші могли б привести партію до розв’язки за чотири-п’ять ходів.

— А яка ваша думка? — поцікавився Сесар.

— Зараз я волію не висловлювати своєї думки. Наступний хід за чорними.

Він зібрав фігури, закрив шахівницю й знову поклав її до кишені плаща. Хулія з цікавістю подивилася на нього.

— Щойно ви сказали одну цікаву річ… Я маю на увазі — про почуття гумору вбивці: ви сказали, що навіть почали його розуміти… Ви справді знаходите в усьому цьому якийсь гумор?

Шахіст озвався не одразу.

— Можете називати це гумором, іронією, як хочете… — мовив він нарешті. — Але нашому суперникові, поза сумнівом, подобається гра слів. — Муньйос поклав руку на папірець, що лежав на столі. — Тут є дещо таке, про що ви обоє, мабуть, не здогадалися… Вбивця за допомогою знаків Ф: Л пов’язує смерть вашої приятельки з ладдею, з’їденою чорним ферзем. Прізвище Менчу було Роч, еге ж? А це слово, так само як англійське rook, може тлумачитися по-іспанськи як юса, тобто скеля, але також і як roque — тура, так у шахах іноді називають ладдю.

— Вранці приходили поліцейські, — Лола Бельмонте з прикрістю дивилася на Хулію та Муньйоса, начеб вважала їх безпосередніми винуватцями цього. — Усе це… — вона марно намагалася віднайти потрібне слово й обернулася до чоловіка, аби той їй допоміг.

— Вельми неприємно, — озвався Альфонсо і знову безсоромно витріщився на бюст Хулії. Було помітно, що хай там як — з поліцією чи без неї, — але він щойно встав з ліжка. Темні круги під набряклими повіками підкреслювали його звичний блудливий вигляд.

— Не просто неприємно! — Лола Бельмонте знайшла нарешті відповідний термін, і її сухоребре тіло навіть посунулось уперед на стільці. — Це ганебно: чи знайомі ви з тим-то й тим-то… Ніби ми злочинці.

— А ми не злочинці, — з цинічною серйозністю завважив її чоловік.

— Не мели дурниць, — Лола Бельмонте кинула на нього розлючений погляд. — У нас поважна розмова.

Альфонсо реготнув крізь зуби.

— Ми тільки гаємо час. Єдина реальність полягає в тому, що картина зникла, а разом із нею і наші гроші.

— Мої гроші, Альфонсо, — втрутився в розмову зі свого візка старий Бельмонте. — Якщо ти не проти.

— Це я просто так сказав, дядечку Маноло.

— Тож зважай, що кажеш.

Хулія помішала ложечкою у своїй філіжанці. Кава була холодною, і дівчина запитала себе, чи, бува, не навмисне племінниця подала її такою. Втім вони прийшли без попередження, майже опівдні, під тим приводом, що хотіли поінформувати родину Бельмонте про останні події.

— Гадаєте, картина знайдеться? — запитав старий. Він був у светрі та домашніх капцях і тримався люб’язно, компенсуючи в такий спосіб неґречність племінниці. Інвалід безпорадно дивися на них, сидячи з філіжанкою кави на колінах. Новина про крадіжку картини та вбивство Менчу приголомшила його.

— Справу розслідує поліція, — мовила Хулія. — Я певна, що вони дадуть цьому раду.

— Наскільки мені відомо, існує чорний ринок мистецьких творів. Картину можуть продати за кордон.

— Так, але поліція має опис картини; я сама передала їм кілька фотографій. Її буде нелегко вивезти з країни.

— Не розумію, як злодії змогли потрапити до вашого помешкання… Поліцейські казали, що у вас там зовнішні двері та охоронна сигналізація.

— Можливо, це Менчу відчинила двері. Основний підозрюваний — Макс, її залицяльник. Є свідки, котрі бачили, як він виходив з під’їзду.

— Знаємо ми цього залицяльника, — кинула Лола Бельмонте. — Вони якось заходили разом. Він такий високий, вродливий. Я ще тоді подумала: надто вродливий… Сподіваюсь, його скоро затримають, і він дістане по заслузі. Для нас, — вона глянула на порожній прямокутник на стіні, — це непоправна втрата.

— Принаймні ми одержимо страхові, — Альфонсо посміхнувся до Хулії, наче лис, що кружляє довкола курника. — Завдяки передбачливості цієї красуні, — раптом він мовби щось згадав і спохмурнів, надавши своєму обличчю належного виразу. — Хоча це, звісно, не воскресить її приятельку.

Лола Бельмонте з прикрістю зиркнула на Хулію.

— Бракувало тільки, щоб вони її не застрахували, — жінка зневажливо відкопилила нижню губу. — Однак сеньйор Монтегріфо запевняє, що порівняно з сумою, яку можна було заробити, ці страхові просто мізерні.

— Ви вже розмовляли з Пако Монтегріфо? — поцікавилася Хулія.

— Так. Він зателефонував рано-вранці. Практично він розбудив нас своїм дзвінком. Тому, коли прийшла поліція, ми вже були в курсі… Цей Монтегріфо — справжній кабальєро, — Лола, ледь стримуючи роздратування, подивилася на чоловіка. — Я вже казала, ця справа від самого початку пішла не так, як слід.

Альфонсо всім своїм видом показував, що умиває руки.

— Пропозиція бідолашної Менчу була гарною… — мовив він. — Я не винен, що потім все