Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

- Хіба вам дають так швидко?

- Це диплом продавця; я теж такий отримала, а хто хоче бути комерсантом, то треба ще рік з половиною вчитися.

- Мені тепер все ясно.

- Ми ходили з дівчатами на річку.

- В Франківську?

- Ага. Так було класно! - Аж світиться від радості.

- Ти була у новому купальнику?

- Угу.

- І що дівчата казали? Сподобався?

- Звичайно.

- Аз ким ти була?

- З одною дівчиною, з котрою я тепер живу, і з двома з іншої групи.

- Хіба в Франківську є річка?

- Є. Бистриця називається.

- А де вона знаходиться?

- На початку міста. За Пасічною. Як автобусом їхати, то можна побачити. Ти мала б її побачити! Ви з бабою мали проїжджати.

- Ми їхали поїздом.

- А, тоді може бути.

- А ми не ходили на став.

- Чого?

- Погода погана. То дощ, то нема часу. Хоча Руслан раз ходив. Їх тоді дощ застав там. Промокли до рубчика.

Світлана усміхнулася і нічого не сказала. На хвилинку або дві настала тиша; було чути як мухи гудять.

- О! - скрикнула Марійка. - Я забула розказати тобі.

- Що?

- Ми перевели розмову на іншу тему і мені геть вибило з пам'яті.

- Щось про Вірку?

- Ні, про діда.

- Що він ще зробив тобі? І того, що ти розказала вистачить. А то ще є щось?

- Я недоказала, що, коли я виплакалась, то пішла на двір; нікого там не було, тому вирішила кроликам травички дати. Раптом, звідки не візьмись, з'явився дідо. Почав казати, що він не думав, що я така лінива. Говорив, мов я сюди приїхала, щоб їм помагати.

- Та ж не пахати, як раб?! Ти ж і відпочити хочеш.