Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

36

- Ще сказав, як баба приїдить, то він її заставить мене до Калуша відвезти.

- Ну, дурак! Сволоч! Я б йому сказала, хай подавиться своїм селом!

- Якби в мене язик повернувся.

- І чого ти не поїхала?

- Баба нас примирила. Ти ж знаєш, як вона вміє. Казала, що він мене любить, що він просто хоче, щоб я була така працьовита, як вона, що то його нерви підводять.

- Ну, звичайно... нерви, - задумавшись.

- А ви де торгували?

- Що? - здригнувшись.

- Де ти продавала?

- А!.. Наш коледж має магазин. Там я і ще одна дівчина продавали.

- А решта де?

- Багато - у своїх місцях проживання.

- Що то за магазин був?

- Продовольчий.   Різні   продукти   -   молочні,   алкогольні, м'ясні, кондитерські. Я продавала кондитерські вироби.

- Класно! Десь собі цукерок свиснула?!

- У-у, - хитає головою. - Я ще мусіла свої гроші в касу внести.

- Чого?

- Грошей недорахувалася.

- Як це? Що хтось вкрав?

- Хтось щось стягнув, а мені - плати.

- Чого тобі? Ти що винна?

- Недодивилася, значить, свої гроші давай.

- Як нагло.

- Мені прийшлося до гінеколога іти. Чого?!

- Комісію обходила.

- І вона... дивилася? - питає Марійка із неприємним почуттям.

- Краще не питай, - відказує Світлана. - Добре, що першого разу пройшло, коли я поступала. Тоді мамка Дусці шоколадку дала і вона попросила ту лише підписати. А тепер не пройшло. Тобі теж колись прийдеться йти до гінеколога.

- Фу, страшне! - здригається від огиди.

Через певний час вона продовжує розмову:

- Батькам вже дають зарплату?

- Ага!.. - недоговоривши.

- Що, справді, дають?

- Вже розбіглися!

- Жалко, - із пониженим голосом. - Я вже думала...

- Що зарплату дають, а то - на дулю.

- Обрадувала ти мене.

- Коли вони вже будуть давати? - питається, немов у Бога, дивлячись на картину з Ісусом.

- Хто його знає, - позіхаючи.

- Мамка, бідна, на сонці печеться, кидає той асфальт, а користі з того мало.

- Ой, це страшне! На сонці такому і ходити не хочеться. Асфальт плавиться під ногами.

- А вона мусить ще кидати лопатою, а потім ще й розрівнювати і гладити.

- Хоча б гроші давали.

- Сволочі такі!

- Коли це кінчиться?

- Я вже й не пам'ятаю, коли воно почалося.

- До літа ще хоч виплачували із запізненням на два місяці, а тепер і того не дають.

- Як же людям жити? Самі добре наживаються на наших мозолях!

- І я чула, що таке по всій Україні!

- По всій? Самі ходять, як ті кабани, а ми, як ті собаки, огризки за ними обгризаємо.

- І з такими, як вони, нам незалежну державу будувати.

- Вже ми побудуємо!

- Як колись будували, так і тепер будують. Тоді пани наживалися, а тепер начальники і ті, хто їм в цьому допомагають, - депутати.

- Я якось чула, як Мороз говорив по радіо. Каже, що на 100 гривнів можна прожити більше місяця.

- Що? - витріщила Світлана очі. - Більше місяця? Хай би він сам спробував, а тоді б вже таляпав!

- Одним словом, придурки вони всі.

- Народ пахає і нічого не має, а вони нічого не роблять і усе мають!

- Як то так може бути?

- На світі всяке можна зустріти.

- Як татко каже: повбивати їх - їм буде мало.

- Здається хвіртка рипнула, - прислухаючись.

- Хтось іде, - підтримує Марія, заглядаючи, хто іде. - То Вірка!

Відкриваються двері і заходить дівчина - досить висока, тоненька, обличчя в неї засмагле, із голубими очима. Волосся, зачесане у "хвостик", таке, як і сонечко, жовтого кольору. Вона скидається на тополю - струнку, рівненьку, високу, ледь не до неба.

- Прівєт, - знімаючи шльопанці.

- Прівєт.

- Що ти тут поробляєш?

- Та так, нічого. Розмовляю.

- Сама?

- Чого сама! З нею.

- З ким? - роздивляючись по кімнаті. - Що з стінами розмовляєш?

- З Свєтою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍