Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

35

- Що ж він таке зробив?

- Казав, що я лінива, нічого робити не хочу.

- Наче це неправда?

- Може й лінива, але робити - я роблю. То чому він таке казав? Мені й згадувати не хочеться. Бо як згадаю про це, то так і сльози лізуть на обличчя.

- Ну, розказуй, як почала.

- А я ще не починала... Ну, гаразд, розкажу. Якось ми з Русланом дуріли в хаті. Він мене заставляв іти корову пасти. А я, звісно, не хотіла. Тож ми трохи побігали по хаті, він мені руку крутив, розкидали коврик в залі і застелити забули, навіть, просто не встигли, бо якраз прийшов дідо. Ми тоді були тут; він зайшов до зали, видно, чогось набрати: цукру або солі. Через хвилину, може, й менше, він приходить сюди і рипить, чого коврик розкиданий. Я сказала, що ми бігали і забули заправити. І, здавалося, він звертався лише до мене, ніби Руслан до того не був причетний. Тоді я пішла застелити коврик. Він же розрипівся, чого я ногами поправляю, - ніби йому не було різниці, як я його застеляю. Ну, я зігнулася і поправила руками. Отоді він почав на мене сіпати. Сказав, що я і лінива, і така, і сяка. А перед тим ще він на мене кричав, бо в качок води не було, хоч я наливала їм п'ятнадцять хвилин тому. Потім ще до яєць вчепився - чого я їх не забираю. Я ж то збираю, але ввечері, а він мені каже, що цілий день треба забирати, - немов я не маю іншої роботи, як слідити за кожною куркою! Чи що? Мені так було обідно, що я полізла на дах і плакала там більше години.

- Справді, чого він тільки до тебе вчепився? Хіба Руслан не розкидав коврик?

- Та то ж його внук!.. Хоч я й не знаю, чого лише до мене.

- Може ти посуду не миєш?

- Як не мию? Не в цьому річ. Я кожного дня і замітаю, і мию в кухні, а дідо того і не помічає. Ніби йому очі засліпило. Що він глухий, то я знаю, а що сліпий, то треба ще в лікаря спитати.

- Та він такий є. Йому усе заважає. Мабуть, хоче, щоб тут нікого не було.

- Він буде бідний тоді. Йому прийдеться крім того, що він ще робить, за качками, циплятами дивитися, їм води наливати, мити посуду, прибирати в хаті, позички, аґрус зривати, а потім перебирати.

- А ви вже зірвали аґрус?

- Зірвали. Позички я зривала сама і перебирала теж.

- Що ніхто не помагав?

- Вже всі розігналися! Аґрус помагав дідо рвати. Хоч щось добре зробив.

   Дівчата позіхнули разом.

- І чого він такий? - почала Марійка. - Коли він пече оладки, то тоді такий добрий і засміється до тебе, і добрим словом розрадить. Як баба каже: нерви у нього підводять.

- Підводять і, то добре. Як тут Вірка, Оксана... Таня?

- Ніби добре.

- Приходять до тебе?

- Таня - це наша та родичка? Касюк?

- Угу.

- Ні, не приходить. То ти з нею дружила, а я - ні.

- А Вірка?

- Приходить інколи, Оксана теж забігає, питає чи ти ще не приїхала.

- Оксана заміж ще не збирається?

- Та, здається, ні. Добре, що її брат Сергій вже женився, ще й дитину уже привів так швидко.

- А знаю! Баба мені розказувала.

- Їх мама не хотіла, щоб він з нею женився, бо вона бідна. Погодилася лише через те, що та вагітна була від нього.

- І де тепер живуть?

- Тут, у його батьків.

- Бідна дівчина, її десь загризають!

- А! - скрикнула радісно Марія.

- Що таке?

- Я щось згадала.

- Що? Кажи.

- Це про Вірку.

- Що? Розказуй!

- Я не знаю чи це правда, мені баба розказувала.

- Яка? Наша?

- Наша. Ти не повіриш.

- То що таке?

- Вірка була наковталася таблеток і їй промивали шлунок у лікарні.

- Вірці? Я не вірю. Чого це вона?

- Не знаю. Я в неї не питала.

- Вона, що хотіла померти?

- Здається. Ти в неї спитай, вона тобі розкаже. Ти ж її подружка.

- Мені не віриться.

- А як у тебе практика пройшла?

- Нормально.

- Ти з дому доїжджала?

- Ні, я в гуртожитку була.

- Ага, я геть забула.

- Анька уже не буде вчитися.

- Яка Анька?

- Ну, та, з моєї кімнати!

- А та!.. Чого?

- Просто більше не хоче.

- Гроші платили батьки, а вона тепер не хоче! Ну, й дитина!

- Але вона має диплом за цей перший рік.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍