Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

— Не переймайтеся, дорогенька. Я певна, що для нього надто великий клопіт пам’ятати про те, щоб зателефонувати додому кожного дня, не заносячи цю справу до щоденника, — вона додає наприкінці маленький смішок, ніби я така собі дружина-гарпія, яку варто поставити на місце.

— Не думаю, що це для нього клопіт, — відказую, ображена, попри власне бажання. — Для нас обох важко бути далеко одне від одного, але я ним пишаюся.

— Так, я цього й очікувала від вас. Ця робота вимагає великого напруження, особливо з іноземною командою, — вона посміхається. — Хоча Крессінда розповідає мені, що працювати під його керівництвом просто чудово.

Крессінда там працює? Вона хоче, щоб я запитала її, про що це вона верзе? Я ковтаю питання, хоча воно пече мою горлянку. Щоб якось це прикрити, беру свою чашку та відсьорбую того клятого чаю — він смакує, мов котячі сцьоки. Ми оцінюємо одна одну, витріщаючись з різних боків скляного кавового столика, нарешті вона зітхає й опускає очі на свій годинник.

— Боже милостивий, уже так запізно? — вона зривається на ноги. — Мені час іти.

Я теж підстрибую та йду її провести. Коли цьомаю її в паперову щічку біля дверей, то, копнувши в собі трохи глибше, нарешті знаходжу отрутну кулю.

— О, це була така приємна несподіванка, мамо. Нам треба частіше зустрічатися.

Мабуть, її менше нажахало б, якби я її лярвою назвала. Я справді думала, що вона дасть мені ляпаса.

— Лорел, — вона манірно схиляє голову та вислизає за двері.

Коли вона нарешті пішла, я вихлюпую ці чайні сцьоки в раковину, наливаю собі великий келих вина замість цієї гидоти. Як така кисла жінка могла зростити такого солодкого чоловіка — нерозгадана таємниця для мене. Сідаю на канапу. Мені так самотньо. Люсіль прийшла сюди з однієї причини: переконати мене в тому, що Оскар проводить половину свого часу в Брюсселі зі своєю колишньою подружкою, яка набагато більше йому пасує. Його колишня, про яку він навіть не подумав розповісти мені як про свою підлеглу.

Єдина людина, якій я зараз хотіла б зателефонувати, з якою хотіла б поговорити, — це Сара. Я вже майже пробую набрати її номер, але що казатиму, якщо вона дійсно відповість? «Привіт, Саро, мені треба з кимось поговорити, бо я з’ясувала, що мій чоловік проводить надто багато часу зі своєю колишньою?» Якось я сумніваюся, що вона дослухається до мене зі співчуттям. Натомість дістаю лептоп і відкриваю свій Фейсбук. Крессінди немає серед моїх друзів, але в Оскара вона є, тож перейти з його сторінки на її — справа однієї секунди. Більшість записів у неї підзамочні, окрім кількох постів, які вона хоче продемонструвати світові, — кадри її вишуканого життя в Брюсселі. Я клікаю, поки не знаходжу її в групі перед баром, де Оскар сміється поруч із нею за столиком.

О Оскаре.

10 червня

Джек

Залитий сонцем Единбург до біса чудовий. Я тут уже понад рік і вже починаю почуватися ніби вдома. Я знаю вулиці, не питаючи, як пройти туди, — ну, більшу частину. З’ясувалося, що в моїх литках є м’язи, про які я й гадки не мав, бо все це місто, здається, побудоване на одній клятій величезній горі. Коли я саме приїхав, велетенські гостроверхі гранітні будинки здавалися мені суворими. Але це, імовірно, було здебільшого віддзеркаленням мого настрою, аніж враженням від готичної архітектури. Тепер я бачу місто таким, яким воно є: яскравим, галасливим, привітним. Проте волинками я досі не захоплююся.

— Уже тобі замовив, Джеку, — у пивному садку Лорн, мій бородатий велетень-продюсер, помічає мене та здіймає повну пінту. У пабі проходить зустріч нашої команди. Я вже казав, що життя тут доволі круте, так?

— Веріті сьогодні немає? — Гейлі, моя асистентка, здивовано підіймає брови, коли я гепаюся на стілець.

— Ні, — відказую, — ми дружньо розпрощалися.

Навколо столу нас шестеро, і всі хором видають в унісон «у-у-у-у-у-у-у-у!» Я махаю на них руками:

— Дітвора.

Гейлі намагається поводитися, мов доросла, що особливо кумедно, адже вона з нашої команди наймолодша.

— Вибач, не хотіла втручатися.

Знизую плечима.

— Та ти й не втручалася.

— Трясця, хлопче, — Лорн удає скорботу, — пробач, що прикололися.

Я знову знизую плечима. Направду, я взагалі не засмучений. Усе до цього йшло. Веріті дедалі більшого від мене вимагала — в усіх сенсах. Вона хотіла більшого від усього, що я їй давав: мого часу, моєї енергії, моїх емоцій. Не думаю, що комусь із нас цей розрив буде важко пережити. Вона постійно чіплялася до Сари й Лорі, завжди підштовхувала мене, щоб я сказав, що вона вродливіша, успішніша, що з нею веселіше, ніж із ними. Ця конкуренція мене дістала. Вона хотіла просто бути найкращою, а не найкращою для мене. Та і я не був для неї найкращим. Інтереси в нас були геть різними: я не розумівся на правилах гри в поло та не захоплювався навчанням. Знаю, із цього виходить, що я тупий віслюк. Але, коли чесно, я саме зараз просто не в настрої заводити стосунки — чи з Веріті, чи будь із ким.

Салютую своєю пінтою.

— За свободу!

Поруч зі мною Лорн сміється та бурчить щось саркастичне про «Хоробре серце».

25 червня

Лорі

— Лорі…

Я щойно вийшла зі співбесіди на нову роботу та насолоджуюся кавою й сонечком на веранді кав’ярні на Бороу Маркеті, коли хтось зупиняється біля мого столика.

Це вона.

— Саро, — я встаю, шокована — так несподівано її побачила! Ще більше шокована тим, що вона зупинилася й заговорила до мене. — Як ти?

Вона киває.

— Ну, ти знаєш. Усе по-старому. А ти?

Це так болісно офіційно, що я ледь не плачу.

— Ось, щойно мала співбесіду на нову роботу.

— О!

Я хочу, щоб вона розпитала мене про деталі, але вона не продовжує.

— Залишишся на каву?

Вона міркує, дивиться на мою філіжанку.

— Не можу. Мене чекають в іншому місці.

Радість говорити з нею така палка, така абсолютна, що я хочу вчепитися в полу її жакета, зупинити її, аби вона не йшла. Це розчарування, певно, написано в мене на обличчі, бо на її губах з’являється ледь