Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

— Частину кожного тижня? — намагаюся приховати тривожну нотку, та мені не вдається.

— Можливо. Капур зазвичай проводить там три дні на тиждень.

— О, — плутаюсь у словах, бо не хочу все зіпсувати.

Він заслуговує на це, і хочу, щоб він знав, як я ним пишаюся.

— Я можу відмовитися, якщо ти вважаєш, що це забагато, — пропонує він, а я почуваюся останнім стервом.

— Боже, ні! — я встаю, обходжу стіл, умощуюся йому на коліна. — Мій розумний чоловік, — обіймаю його за шию. — Я просто сумуватиму за тобою, от і все. Але я тобою так пишаюся, — цілую його, доводячи свою щирість. — Молодчина. Я в захваті. Правда, в захваті.

— Обіцяю, що не буду «чоловіком на годину», — його темні очі шукають мої, бо йому потрібно переконатися.

— А я не буду «дружиною на годину», — кажу у відповідь.

Та все одно хвилююся: як це в нашому випадку має бути? Він дуже амбітний, його, очевидно, надихнула перспектива підвищення, а мені доведеться пошукати якесь нове заняття, щоб заповнити половину тижня. Мимоволі порівнюю нас із моїми батьками, які завжди пишалися тим, що більше однієї ночі одне без одного не провели, окрім того часу, коли мама народжувала нас у пологовому будинку, та коли тато зліг із серцем. Подружжя повинно бути разом постійно, адже воно — подружжя, так?

Оскар розстібує два верхніх ґудзики моєї сорочки, я відсуваюся, щоб подивитися на нього.

— Знаю я ваші ігри, пане, — кажу, — але цей стіл упирається мені в спину, і я ще не доїла своєї вечері, тож поки що тобі не перепаде.

Він трохи похнюплюється, потім підіймає брову з задоволеним виглядом.

— Це ягня до біса смачне.

Ось так. Три місяці минуло після шлюбних обітниць. І ми збираємося жити окремо половину відведеного нам часу. Ягня не смакує мені так само добре, коли я знову беруся до ножа й виделки.

27 травня

Лорі

Люсіль прекрасно знає, що у вівторок Оскар у Брюсселі, тож чого вона зараз тисне на кнопку нашого дверного дзвінка — лишається тільки гадати. Якусь мить я міркую, чи не вдати, що мене вдома немає. Не думаю, що вона підглядала за мною та побачила, як я зайшла в будинок кілька хвилин тому. Чи, може, у неї є камера стеження, що фіксує всі мої пересування.

— Люсіль, — я відчиняю двері, перекосивши обличчя привітною посмішкою, (принаймні я сподіваюся, що ця посмішка привітна), — заходьте.

Я раптом відчуваю, що запрошую її до її власної квартири. Усі ж документи на її ім’я. Вона занадто чемна, щоб сказати про це вголос. А от її зверхній погляд саме про це нагадує, коли вона повз мене проходить у квартиру. Я миттю забираю зі столу порожню кавову філіжанку, тішуся, що встигла вранці до роботи пробігтися пилососом по всіх кутках. Оскар постійно намагається переконати мене, що варто запросити прибиральницю, але я просто не можу собі уявити, як розповім мамі, що плачу комусь, хто прибирає за мною. Її Величність Люсіль кидає навколо критичним оком і сідає. Боже, про що мені з нею говорити?

— Боюся, що Оскара сьогодні немає вдома, — кажу я, а вона спадає з обличчя.

— О, — її пальці тягнуться до важких перлів, які завжди прикрашають шию. — Я не подумала.

Звісно. У неї всі зустрічі в органайзері записані особливим зеленим чорнилом — цю ручку вона використовує лише для записів про нього.

— Чашку чаю?

Вона киває.

— Дарджилінґ, будь ласка, коли у вас таке є.

Зазвичай, я такого не тримаю, але хтось подарував нам на весілля колекцію різноманітних чаїв, тож я всміхаюся та залишаю її у вітальні, а сама йду «подивитися». Ха! «Так, — можу переможно вигукнути, — у мене є дарджилінґ». Я чудово знаю, що вона попросила цей чай лише тому, що намагалася мене підловити, отже, це неподобство, але я переповнена почуттям перемоги. Я б дуже хотіла, щоб між нами не було таких стосунків. Можливо, зараз саме час мені спробувати зробити якийсь крок уперед. Поки чекаю, коли завариться чай, ставлю на тацю цукорницю та молочник (теж весільні дарунки), додаю дві чайні чашки й тарілку з пісочним печивом.

— Ось, будь ласка, — кажу, заносячи тацю, а сама сяю, мов нова копійка, — молоко, цукор, печиво. Гадаю, я все врахувала.

— Ні, ні та ще раз ні, але дякую за спробу, — очі Люсіль мають інший відтінок темного коричневого, не такий, як в Оскара, більш бурштиновий. Схожі на зміїні.

— Мило, — кажу я та ховаю руки під себе, щоб не метушитися. — Вам Оскар у якійсь особливій справі потрібен?

Вона хитає головою:

— Просто проходила повз ваші двері.

Міркую, чи часто вона отак «просто проходить».

Я знаю, що в неї є ключ. І не здивуюся, якщо вона заходить, коли нікого немає вдома. Ця думка мене збентежує. Вона що, шукає докази, що я авантюристка? Проглядає нашу пошту, шукаючи повідомлення про перевищення кредиту на картках, чи оглядає мої шухляди в пошуках свідчень темного минулого? Вона, напевно, уся на отруту сходить від того, що я чиста.

— Гадаю, вам тут самотньо протягом тижня?

Я киваю.

— Я дуже сумую за ним, коли його тут немає, — відчуваю раптове бажання сказати їй, що влаштовую тут оргії, щоб якось згаяти час. — Просто намагаюся бути чимось зайнятою, — і, щоб підтвердити свої слова, наливаю чай.

Без молока, без цукру.

Вона відсьорбує, як справжня леді, та кривиться, ніби я налляла їй сульфатної кислоти.

— Наступного разу варто дещо менше настоювати, гадаю.

— Пробачте, — бурмочу, міркуючи про себе, що найтривожнішими словами в цьому реченні були «наступного разу».

— Адміністратор, так? У журналі? Пробачте, мусите мені нагадати, чим ви займаєтеся.

Подумки зітхаю через її грубість. Вона достеменно знає, ким я працюю й де саме. Не маю жодного сумніву, вона все це постійно перевіряє.

— Не зовсім. Я журналіст у часописі для підлітків.

Знаю, знаю. Я майже на межі того, що можна назвати журналістикою.

— Ви сьогодні говорили з Оскаром?

Я хитаю головою та кидаю погляд на годинник.

— Він зазвичай телефонує після дев’ятої, — замовкаю, потім, сповнившись наміром простягнути, мов голуб миру, гілку оливи, додаю: — Коли бажаєте, я