Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

— Іншим разом, Лу, добре?

Я киваю.

— Я тобі зателефоную?

— Або я тобі. Чи так, чи так.

Вона здіймає руку в прощальному русі, а потім тане у вирі ринкового натовпу. За кілька секунд мій телефон дзижчить:

«Тримаю кулачки за нову роботу. С. Цьом».

Потік моїх сліз не спинити. Я до нудоти нервувалася цілісінькій ранок, боячись цієї співбесіди до редакційного відділу розкішного жіночого журналу, а тепер мені геть байдуже, вийде щось із цього чи ні, бо я здобула дещо набагато цінніше. Здається, я повернула свою найкращу подругу — малесеньку її часточку принаймні. Мені хочеться вихлюпнути каву до найближчого вазона та замовити коктейль.

12 жовтня

Лорі

«З днем народження, милий Томасе,

З днем народження тебе!»

Ми всі аплодуємо, малюк сміється від задоволення.

— Аж не віриться, що йому вже цілий рік, — кажу я, підкидаючи його на коліні, як Анна робить майже всі вихідні.

Моя невістка повністю занурена в материнство, ніколи її не побачиш без шмата міткалю через плече чи без поясного слінга навколо талії, готового будь-якої миті прийняти на перепочинок пухкенького Тома. Та й він того вартий — таке вже миле маля. До білявих кучериків цього товстунчика додаються пара малесеньких білесеньких нижніх зубчиків та ямочки на щічках. Малий-то малий, але він був найголовнішою особою цього вікенду. Усі крутяться навколо та шукають, чим маля на них схоже.

— Тобі так пасує його тримати, Лорі.

— Мамо, не продовжуй, — посилаю мамі погляд-попередження.

Вона знизує плечима.

— Просто я собі міркувала…

Що там інші собі міркують, я думаю, але не кажу.

Напевно, перше, про що починають розпитувати люди, щойно дізнавшись, що ми одружилися, це коли ми збираємося почути тупіт маляти. Про це питають усі навкруги, хіба за винятком Люсіль. Вона, певно, навколішки молиться щовечора, щоб я виявилася неплідною. «Але ж зараз 2014, а не 1420 рік», — готова я заволати у відповідь на запитання чергового колеги, чи думаємо ми про дітей. А що, коли я спочатку хочу зробити кар’єру?

Деріл обіймає мене за плечі, виражаючи свою солідарність, і ось уже малюк сидить на колінах у свого тата.

— Відтягуй цей момент так довго, як тільки можеш, сестричко. Життя ніколи не буде таким самим, як було до того.

Я рада, що Оскар уже поїхав додому, бо він має змогу уникнути всіх цих розмов. Він рано пішов із вечірки, адже сьогодні увечері летить до Брюсселя, готовий до тривалої п’ятиденної поїздки. Вони саме ведуть надважливі перемовини з приводу зміни керівництва, йому потрібно бути там, щоб керувати процесом. Я не дозволяю собі розпитувати його про Крессінду, чи вона теж буде там сьогодні. Він пояснив мені, що немає жодного приводу для хвилювань щодо неї — і я вирішила повірити йому всім серцем. Зрештою, він мав рацію, я знала, що Крессінда працює на ту ж саму компанію, просто не думала, що в такому близькому до нього сусідстві. Але Оскар запевняє мене, що не так уже й близько вони працювали, а посади зблизилися тільки за тиждень до візиту Люсіль, яка прийшла навмисно мені про це повідомити. Дякувати Богові, я не з ревнивих. А він ніколи не давав мені приводу думати, що й досі плекає до неї якісь почуття. Вони мусять працювати разом — так буває. Вони мають працювати разом в іншій країні — коли чесно, так, мабуть, буває не дуже часто, але я довіряю Оскарові, і це все. Тож він зараз на шляху до Брюсселя, а я вирішила побути ще трохи тут, із моїми рідними, до завтрашнього пообіддя. Я роблю все можливе, щоб дотримуватися своїх новорічних обітниць, якщо це не стосується Люсіль.

Жахливо зізнаватися в цьому, але, коли я попрощалася з Оскаром, мені стало трохи легше. З моїми батьками він завжди дуже уважний, але я все одно почуваюся дещо незграбно, коли ми всі разом, ніби без мене в кімнаті знаходилися б троє чужих одне одному людей. Більшу частину нашої подорожі поїздом я вдавала, що сплю, а насправді ж намагалася дібрати невеличкий запас тем для спільних розмов. Свята, робота (моя, очевидно, більше, ніж Оскарова), новий колір нашої ванної кімнати, і все таке. Малюка Тома я, звісно, не врахувала. Коли поруч є дитина, ніяких пауз у розмовах не виникає, тож загалом вийшов дуже приємний сімейний вікенд. Я відчула, що зовсім не хочу їхати додому, у Лондон, завтра, повертатися до нашої порожньої тихої квартири.

— Занесеш це татусеві, сонечко? — мама підморгує та подає мені горнятко з чаєм. — Він у своїй схованці, футбол дивиться.

Тато — палкий фанат «Астон Вілли». Коли вони на екрані, він дивиться завжди. Попри те, що це день народження онука, усе одно. Беру горнятко й утікаю коридором, тішуся, що маю нагоду уникнути нових розмов на тему «коли наша Лорі матиме малятко». Відповідь проста: коли (і якщо) Лорі буде готова.

— Тату? — штовхаю двері його потаємної кімнати. Дивуюся, що не можу відчинити. Він би не став замикатися. Ці двері взагалі не замикаються. — Тату? — Кличу знову й знову. Серце починає битися, коли він не відповідає. У паніці я штовхаю двері плечем, вихлюпую чай на мамин новий килим, а двері відчиняються на якихось кілька дюймів. Тоді все, здається, зупиняється, я чую, як хтось голосом, схожим на мій — та хіба це я? — кличе на допомогу знову й знову.

13 жовтня

Лорі

— Я дав їй ліки, щоб вона заснула, вона надто виснажена.

Намагаюся всміхнутися лікареві, коли він спускається на перший поверх, але м’язи обличчя не слухаються.

— Дякую.

Доктор Фрімен живе навпроти нас — через дорогу від мами з татом. Він роками був поруч із нами, у нашому домі — і як друг, і як наш лікар. Різдво, переломи. Він прийшов, коли Деріл забарабанив учора в його парадні двері, волаючи про допомогу, і він знову тут, перевіряє, як у нас справи.

— Пробач, Лорі, — він стискає моє плече. — Якщо трапиться щось, чому я можу зарадити, одразу телефонуй — чи вдень, чи вночі.

Деріл проводить його, а потім ми сидимо разом за обіднім столом у надто тихому батьківському