Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

НА ТИН ПОХИЛИВСЯ

Поріс ромен, з тином ровен, на тин похилився,

Із чужої сторононьки козак уклонився.

Прислав поклоном коня вороного,

А я йому хустину з-під злота самого.

«Мені тії хустиноньки в бока не носити —

Задля слави козацької сіделечко вкрити.

А як гляну на хустину, згадаю дівчину,

А як згляну на сідельце, втішу своє серце».

НАСТУПИЛА ЧОРНА ХМАРА, СТАВ ДОЩ НАКРАПАТИ

Наступила чорна хмара, став дощ накрапати.

— Благослови, й отамане, наміт розбивати.

Ой розбили козаченьки червоний наміт,

Всі козаки, всі багачі-дукачі [у наміт][131] пішли.

А мужики-сімряжники та й не посміли,

Взяли кварту, кварту й на дощі сіли.

Прийшов же к нам наш отаман та й над нами став,

Скинув з себе жупан синій та й над нами нап’яв.

Коли б же наш пан отаман повік пановав,

Що над нами, козаками, а й кафтан нап’яв.

Ой ввійшов пан отаман, в кінець стола сів,

А увійшов дукач, ввійшов багач, в порога став

Та з нашого отамана сміяться став.

Ой як крикне пан отаман та на своїх хлопців:

— Ой ви, хлопці, ви, молодці, ви, добрії люди,

Возьміть дуку за чуб, за руку та виведіть вон.

Один іде — за руку взяв, а другий дуку б’є,

Нехай же він не сміється, де голота п’є.

БУЛО Ж НАС ТРИ БРАТИ

Було ж нас три брати,

Ох, та й і всі не вкупі:

Один в Самарі атаманом,

А другий в Петенбурги осавулом,

А я, молоденький, на Україні.

Наповаю коня з бистрого Дніпра,

Називаю Дніпра рідним братом:

— Ой ти, Дніпро-брате, скажи мені правду,

Ох, скільки у тебе річок упало?

— Ой упало у мене річок сорок чотири.

Одная річка Конірочка

Та й та в Дніпро упала,

Ой вона ж мені всю правду сказала:

Називають мене бурлакою,

А мого товариша — розбиякою,

Твого кониченька — пропилякою.

Чумацькі та бурлацькі пісні

ОЙ ЯСНО-ПРЕКРАСНО А СОНЕЧКО СХОДИТЬ, А ТЕМНЕНЬКО ЗАХОДИТЬ

Ой ясно-прекрасно а сонечко сходить, а темненько заходить,

Ой уже наш пан, наш отаман а по табору ходить.

По табору ходить, білі руки ломить, з молодежжю говорить.

Ой велить, велить своїй молодежі сірі воли запрягати.

Ох, вони стали, вози помазали, сірі воли повпрягали.

Ой воли ідуть, а вози риплять по зеленому байраці.

Ой за байраком сорок чоловік до вишеньки привертають,

Ой попереду козак Гавриленко сивим конем виграває,

Ой грає, грає, грає, виграває, назад волики завертає.

— Ох, і годі тобі, єретичий син, сивим конем вигравати,

Ох, і пора тебе, єретичий сину, батогами наказати.

Ой кінь спіткнувся, копит зогнувся, Гавриленко й усміхнувся.

ТА ЙШОВ ЧУМАК ДОРОГОЮ, В СОПІЛОЧКУ ГРАЄ

Та йшов чумак дорогою, в сопілочку грає,

Ой сів чумак та між возами, горілку кружає.

Та оглянеться та чумак Назарій, аж волів немає.

— Тепера же ми, милії браття, навіки пропали.

Що в Крим ішли та з возами, з Криму — з батогами.

Ой сідлай, хлопко, та сідлай, малий, коня вороного,

Та біжи, хлопко, та біжи, малий, понад слободою,

Та давай, хлопко, та давай, малий, усім панам знати,

Щоб позволили тому чумакові воли пошукати.

Ой у городі та у Ростові у всі дзвони дзвонять,

Та й оглянеться чумак Назарій, аж волики гонять.

Та женуть воли та половії, травицю толочать,

А за ними йдуть чумаченьки, батоги волочать.

Та женуть воли та дорогою, [та] все половії,

А за ними йдуть чумаченьки, [та] все молодії.

Женуть воли та дорогою, та все круторогі,

А за ними йдуть чумаченьки, [та] все [чорноброві][132].

ОЙ ЗЛЕТІВ ПУГАЧ НА ЯЛИНОНЬКУ

Ой злетів пугач на ялиноньку,

  Та як пугу да пугу.

— Ой зберіться, наші товариші,

  Зимовать на лугу.

— Ой раді б ми поспішати,

  Да чумак занедужав.

Ой занедужав да чумак Микита,

  Да вниз похилився,

Да каренькими оченьками

  На воликів подивився:

— Ой воли мої да половії,

  Хто над вами паном буде,

Ой як мене, чумака Микити,

  На світі не буде?

— Ой той над нами буде пановати,

  Хто нас буде поганяти.

— Ой ви, чумаченьки, ой ви, бурлаченьки,

  Ой ви, люде, на все гожі!

Ой ізробіть чумаку Микиті

  Домовину із рогожі.

Да вирийте над чумаком Микитою

  Да високу могилу,

Да посадіть над чумаком Микитою

  Да червону калину.

ОЙ БУВ ЖЕ ЧУМАК СІМ ЛІТ НА ДОНУ

Ой був же чумак сім літ на Дону,

Да не було пригодоньки ніколи йому.

Ой прийшов чумак з Дону додому,

Сталася йому пригодонька за всю дорогу:

Ой надів чумак голубий жупан,

Да ліг же він на лавочку да й додолу впав.

Ой упав чумак, упав і лежить,

Да ніхто його не спитає, що в його болить.

Прийшов до його отаман його

Да бере його за рученьку, жалує його.

— Отамане мій, жалобнику мій!

Покидаю воли й вози, поховай мене.

Уже чумака в домовині несуть,

Уже ж його сиві воли да й жалко ревуть.

Заревли воли в новому ярмі,

Поховали чумаченька в чужій стороні.

ОЙ ІЗЛЕТІВ ПУГАЧ ТА НА ВОРОТЕЧКА, А ЯК ПУГУ ТА ПУГУ

Ой ізлетів пугач та на воротечка, а як пугу та пугу:

— Та поспішайтеся, наші чумаченьки, ночувати до лугу.

— Ох, і раді б ми та поспішати, так чумак занедужав,

Ох, і занедужав чумак молоденький та на мажу схилився,

Ох, і правенькою рученькою за серденько ухопився.

— Ох,