Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

скам’яіна. «Він намагається повернутися до цієї теми, — думала вона. — Щойно вони знаходять вразливе місце, як одразу починають у ньому порпатися».

— Це дуже боляче — думати про те, яким могло бути ваше життя, — зауважив Ернест. — Згадуються рядки Вітьєра «Зі слів сумних, що мовив ти чи написав, найбільш печальні — то “Якби ж я знав…”».

«О ні, — подумки мовила Керол, — тільки не це. Тепер він цитує поезію, і його ніяк не зупинити. Ще трохи — і візьметься за стару гітару».

— Отже, — вів далі Ернест, — ви відмовилися від усіх цих можливостей заради життя з Вейном. Невигідна угода — не дивно, що ви намагаєтеся про це не думати… бачите, скільки болісних відчуттів зринає, коли ми починаємо це обговорювати? Гадаю, саме з цієї причини ви не розлучилися з Вейном, адже тоді вам довелося б зазирнути в очі реальності. Тоді ви не змогли б заперечувати, що відмовилися від стількох важливих речей, зокрема свого майбутнього, майже нічого не отримавши натомість.

Керол, сама того не бажаючи, здригнулася. Ернестова інтерпретація поцілила просто в яблучко. «Чорт забирай, відчепися від мене! Тебе ніхто не просив порпатися в моєму житті!»

— Можливо, ви маєте рацію. Та все вже в минулому, тож як це може допомогти нам зараз? Саме про це і йшлося, коли я говорила, що не варто порпатися в минулому. Минуле лишилося в минулому.

— Невже, Каролін? Не можу з вами погодитися. Гадаю, що ви не просто зробили поганий вибір у минулому — ви й досі це робите. У вашому сьогоденні.

— А в мене є вибір? Я маю відмовитися від чоловіка, який от-от помре?

— Я знаю, це звучить жахливо. Але саме так ми й робимо неправильний вибір: переконуємо себе, що іншого виходу немає. Можливо, це має стати одним із наших завдань.

— Це ви про що?

— Я хочу допомогти вам зрозуміти, що завжди є інші варіанти й насправді вибір широкий.

— Ні, Ернесте, ми знову повертаємося до того, з чого почали. Є тільки два варіанти: або я відмовляюся від Вейна, або залишаюся з ним. Хіба не так?

Керол опанувала себе: вигаданий Вейн аж ніяк не скидався на Джастіна. Однак, спостерігаючи за тим, як Ернест намагається їй допомогти, вона розуміла, як йому вдалося промити Джастіну мозок, аби той її покинув.

— Ні, зовсім не так. Ви робите чимало припущень, які не співвідносяться з реальністю. Скажімо, щодо того, що ви з Вейном завжди ставитиметеся одне до одного з презирством. Ви навіть не припускаєте, що люди можуть змінюватися. Боротьба зі смертю — великий каталізатор змін для нього і, можливо, для вас теж. Імовірно, вам могла б допомогти сімейна терапія — ви казали, що не розглядали цей варіант. Можливо, глибоко всередині насправді є почуття, які ви з чоловіком ще можете для себе відкрити. Зрештою ви прожили разом дев’ять років, виховували дитину. Як ви почуватиметеся, якщо покинете його або він помре, а ви усвідомите, що могли докласти більше зусиль і налагодити стосунки? Я певен, що вам буде значно легше, якщо ви знатимете, що зробили все можливе. Можна поглянути на це й під іншим кутом, — вів далі Ернест, — скажімо, піддати сумніву ваше базове припущення, адже ви вважаєте, що бути поряд із ним до останнього подиху — це вірне рішення. Чи це справді так? Я не певен.

— Це краще, аніж дозволити йому померти на самоті.

— Невже? — запитав Ернест. — Невже Вейнові було б краще вмирати поряд з людиною, яка ставиться до нього з презирством? А ще варто пам’ятати про те, що розлучитися не означає відмовитися від людини чи покинути її напризволяще. Чому б не уявити альтернативну ситуацію: ви живете новим життям, можливо, з іншим чоловіком, але водночас допомагаєте Вейну? Може, за таких умов ви ставилися б до нього значно краще, бо не відчували б обурення через те, що потрапили в пастку. Як бачите, є різні варіанти.

Керол кивнула, понад усе бажаючи, аби він нарешті замовк. Скидалося на те, що Ернест міг теревенити вічно. Вони кинула оком на свій годинник.

— Я бачу, ви подивилися на годинник, Каролін. Можете пояснити навіщо? — Ернест усміхнувся, пригадавши, як під час останнього сеансу супервізії Маршал звернувся до нього з тими самими словами.

— Час майже вийшов, — мовила Керол, витираючи очі, — а я хотіла, щоб ми сьогодні обговорили ще кілька моментів.

Ернестові було прикро, що він поводився надто авторитарно, — пацієнтка навіть не змогла озвучити те, що її насправді хвилювало. Він швидко змінив тему:

— Каролін, кілька хвилин тому ви зауважили, що страждаєте від сексуального напруження. Ви про це хотіли поговорити?

— Це головна проблема. Я просто божеволію від цього розладу, і, гадаю, здебільшого його спричиняє надмірна тривожність. Секс із Вейном і раніше не давав мені особливого задоволення, але тепер, коли йому зробили операцію, мій чоловік перетворився на імпотента. Як я розумію, це типовий наслідок подібної операції. — Керол добре підготувала відповідь на це запитання.

Ернест кивнув. І чекав.

— Отже, Ернесте… ви певні, що я можу називати вас на ім’я?

— Якщо я називаю вас Каролін, ви маєте називати мене Ернестом.

— Гаразд, Ернесте, як скажете. Отже, Ернесте, що мені робити? Велика кількість сексуальної енергії, яку нема куди спрямувати.

— Розкажіть мені про ваші стосунки з Вейном. Попри те, що він імпотент, ви можете бути разом — є різні варіанти.

— Якщо «бути разом» означає, що він може мене задовольнити, краще забудьте про це. Тут без варіантів. Наше сексуальне життя добігло кінця ще задовго до операції. То була одна з причин, через які я хотіла від нього піти. А тепер я взагалі не хочу думати про будь-який фізичний контакт із цим чоловіком, і про Вейна можна сказати те саме. Він ніколи не вважав мене привабливою жінкою — казав, що я надто худа, надто кістлява. А тепер радить шукати коханця деінде.

— І що? — запитав Ернест.

— Ну, я не знаю, що робити і тим паче як це робити. Чи куди йти. Це місто для мене чуже, я нікого тут не знаю. І не збираюся йти до якогось бару, аби мене там «підчепили». Там, назовні, справжні джунглі. Це може бути небезпечно. Гадаю, ви погодитеся зі мною: останнє, що мені зараз потрібно, це щоб якийсь чоловік знову мене використав.

— Це точно, Каролін.

— А ви самотні, Ернесте? Розлучені? На обкладинці вашої книги немає жодної згадки про дружину.

Ернестові перехопило подих. Він ніколи не обговорював смерть своєї дружини з пацієнтами. Це серйозне випробування для його обітниці бути максимально відвертим.

— Шість років тому моя дружина загинула в автокатастрофі.

— О, вибачте. Мабуть, для вас то були важкі часи.

— Авжеж… важкі, — кивнув Ернест.

«Нечесно. Нещиро, — думав Ернест. — Звісно, те, що Рут загинула шість років тому, — чистісінька правда. Але правдою є і те, що наш шлюб у будь-якому разі розпався б. Та чи має Каролін про це знати? Акцентуй на тому, що може допомогти пацієнтці».

— Отже, тепер ви теж борсаєтеся в океані одинаків? — запитала Керол.

Ернест завмер. Ця жінка була настільки непередбачувана! Він не очікував, що його перший круїз океаном відвертості буде настільки складним. Ернест відчув непереборне бажання повернутися