Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

була у тім твердо переконана. Мері вже примірювала на себе весільну сукню маман, у котрій вінчалася й Ліза, усе кружлялася перед великим люстром — така гарна та радісна, а Лізі ж тоскно, неспокійно робилося на серці, коли бачила вона ті радощі сестри. Смоктало під серцем від незрозумілої тривоги, від суму невимовного. Й вона лише мовчки милувалася Мері у весільному вбранні, вбираючи в себе образ її радісний, всотуючи його люблячими очима й не підозрюючи навіть, що чи не востаннє бачить сестру такою радісною та світлою, що минеться зовсім небагато часу, й сяйво в блакитних очах Мері згаснеться, усмішка квітуча на вустах зів’яне, мов квітка без дощу, а лице таке чарівне затягне чорна завіса смутку та розпачу, й вона більш ніколи не посміхнеться.

Зло, те зло, що зачаїлося десь зовсім поряд, — воно завдасть Лізі нового, неймовірно болісного удару.

Бо зло не спить! Ніколи не спить!

***

Це сталося в останню суботу липня.

Маман із Мері, з раптової забаганки тієї ж маман, з самого ранку подалися до Лубен, де у неї згубилася каблучка, котру вона намірювалася подарувати Мері, а до міста прибув ювелір із гарними виробами з золота, про що маман терміново сповістила Розочка, перша модниця Лубен.

Повернулися ж вони назад на диво швидко. Ліза саме збиралася в садок по яблука з кошиком у руках, коли до будинку підкотилася коляска з маман та Мері. Одного лиш погляду на сестру вистачило Лізі, аби зрозуміти, що сталося щось жахливе. Мері вийшла — ні, радше випала з коляски слідкома за маман, і та заквоктала, мов наполохана квочка. Дужий лакей підхопив геть знепритомнілу Мері й поніс до будинку.

Ліза від страху ледь втрималася на ногах.

— Мамо! — закричала вона, геть забувши про то, що маман так кликати неможна. — Що трапилося?

Маман ішла, похитуючись.

— Лихо, Елізо! Справжнє лихо!

— Що? — закричала Ліза й вхопила маман за руку.

Та роздратовано її висмикнула.

— Ну чого ти на мене, мов шуліка, наскочила? Невже ж не бачиш, що я ледь на ніжечках тримаюся? Господи, таке пережити! Таке пережити! Навіть і ворогу такого не побажаєш!

— Що з Мері?

— Істерика, — уже спокійніше відгукнулася маман. — Мені необхідно присісти й випити чогось міцненького, інакше й слова не зможу сказати.

Мері вже лежала на диванчику у вітальні, й очі її були заплющені, а якою вже блідою була, аж страшно.

Маман плюхнулася в крісло, вхопила зі столика графинчик з горілкою, налила собі повну чарчину, випила, покривившись, але відразу ж налила ще, мов було їй замало, знову вихилила й крекнула геть не по-панянському.

— Ой, і міцна ж! А інакше я не зможу, знепритомнію слідкома за Мері. Й це ж треба отаким паскудником бути, щоби моє невинне, чисте дитя отак скривдити, оцю квіточку розтоптати…

Ліза присіла навпроти маман.

— Роман Якович… це він? Що він зробив Мері?

У маман зірвалася п’янувата гикавка.

— Що зробив? Та краще б вуха мої не чули того, що він зробив. Та щоби його трясця забрала, безсоромника триклятого, щоби йому виразки пику пожерли, а на язиці короста вхопилася…

Ліза поморщилася. Проклинати маман вмілася.

— Маман, — зупинила вона ту швидку, пристрасну промову, — я вас запиталася, що він зробив Мері.

Маман знову гикнула.

— Зробив! Ой, таке зробив, що мені серце зараз зупиниться… Доїздимо ми вдало до міста, коли навпроти коляска котиться відкрита, а в ній пан з панною пристрасно цілуються та милуються. Гадала, молодята, певне, хоч і досить безсоромливі, почуття так відкрито демонструють, та щось мені видалося таке до болю знайоме у тім полюбовнику, що й серце захолонуло. А Мері поряд мов кам’яна заробилася, вона ж його відразу впізнала. Серце любляче, воно ж так далеко вбачає й відчуває. Під’їхали, а воно й справді Роман Якович, паскудник, пес хітливий, підняв голову, котру прикривав брилик, і не тільки не знітився, що ми з Мері вбачили його поряд із тією розпусницею, а ще й загордився, зрадів мов, а Мері…

Та пожалкував би дитину, знав же, як кохає вона його. А на мене така вже злість наскочила, що хоч виходь із коляски та починай шкрябати пику оту паскудну. Але стрималася, тільки запиталася холодко й неймовірно презирливо, що ж це ви, мовляв, Романе Яковичу, полюбовниць у колясках, мов наречених порядних, катаєте. Так і сказала, Бог мені свідок. А він скалить зуби й геть нахабливо заявляє, що не полюбовниця має честь сидіти поряд, а його люба наречена, шанована в Лубнах удовиця пані Орися Осипівна Широкіна, мовляв, давно вона на нього чекала й ось дочекалася. О Елізо, це було просто жахливо. Та навіть я розгубилася від несподіванки… Як могло таке бути — мій любий, мій дорогоцінний Роман Якович, на котрого покладала я стільки сподівань та надій, котрим так захоплювалася, котрого так любила, як найкращого з мужчин, так поважала… Й раптом він говорить оце таке? Та він же мав зробити ось-ось пропозицію Мері, до того все так гарно й упевнено йшлося…

— Що ж ви таке говорите, Романе Яковичу, — промовила, намагаючись полишатися спокійною, — негоже так жартувати.

А він мені торочить, що й у думках не було в нього жартувати, що оця повногруда пані й є його наречена, з котрою він має скоро побратися. Та я від такого геть одуріла й бовкнула те, чого ніяк не мала промовляти.

— А як же Мері?

Й та людина, одна згадка про котру викликає в мене зараз невимовний дрож огиди, холодко всміхнулася.

— А що Мері?

— Ви… ви ж мали намір побратися з нею.

Й уявляєш, Елізо, яку він мав невихованість, яке нахабство! Закинув назад свою русяву голову й заіржав, мов той кінь, а з ним разом зареготіла і його та вгодована вдовиця.

— Бог з вами, — промовляє й зуби шкірить, — люба Олено Назарівно, я й у думках не мав нічого подібного. Після того, як ваша старша донечка жбурнула в мене обручкою й так принизила, я ваш рід поганський пихатий і знати не бажаю, а не те що одружуватися з Мері.

— Але… але ж ви їй освідчилися…

Й ось тут він мене вкрай добив.

— Ну, Олено Назарівно, ви ж досить доросла жінка й повинні розуміти, що чоловік, аби доскочити свого, й не на таке здатен, й