Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Роман кинув на неї дивний погляд.

— А може, воно й краще, що заміжня? — одними лиш вустами всміхнувся він, а очі продовжували зберігати дивний вираз. — Заміжня жінка, на відміну від дівиці, так легко може зробитися коханкою.

— Чи не вашою?

— А чому б і ні? Чим я гірший від Ярослава, цього напівдикуна? Тепер, коли ви стали жінкою, Елізо, я зможу показати вам, що таке справжній чоловік, як він уміє любити жінку…

Почервонівши від гніву та сорому, Ліза знову рвонулася з його рук, але Роман тримав міцно, більш того, він навіть мав нахабність вхопити її своїми пазурами й притиснути до себе надто, недозволенно близько.

— Відпустіть мене! Мене нудить від одного лиш вашого дотику! Ви мені огидні!

Сірі очі затяглися масним лиском.

— Неправда! Ти вся тремтиш!

— Я тремчу від огиди!

— То він для тебе кращий? — ледь не прогарчав Кажановський, затискаючи Лізу з такою силою, мов бажав розчавити в своїх обіймах. Злість та хіть пекельним вогнищем горілися в його очах, і Лізі чомусь робилося страшно від його погляду. — Ота груба, невихована звірина для тебе краща? Але я все одно змушу тебе скоритися мені, віддатися мені й заскавучати від задоволення саме в моїх обіймах.

Ліза поморщилася від огиди.

— Як ви смієте таке говорити? Ви ж сватаєтеся до моєї сестри, й вона ж вірить у ваше кохання…

Кажановський неприємно розсміявся.

— Ваша сестра? Маленька, наївна Мері. А як вона кохає мене, ви знаєте, Елізо? Безтямно й віддано любить, і я для неї тепер є все на цьому світі, й вартує мені лише сказати, що це ви втерлися в мої обійми, й вона повірить, мені повірить, а не вам, Лізо…

Ліза поглянула в його очі.

— Невже ви й трішки не кохаєте її?

Роман перенизав широкими плечима.

— Не знаю… Часом вона видається мені цікавою, а часом… ну такою прісною та сірою в порівнянні з вами, Елізо. Без сумніву, Мері досить гарна панночка, але вона не має того, що може лише одним поглядом запалити в чоловікові вогонь бажання. Чого не можна сказати про вас, Лізо. Я до цих пір шаленію, згадуючи про вас…

За дверима зачувся голос маман та веселе щебетання Мері, й Кажановський нарешті забрав руки геть. Ліза відразу ж відбіглася від нього за диванчик і вп’ялася в нього недобрим, злим поглядом. Як кортіло зараз кинутися до сестри й благати її, навіть на коліна ставши, благати, аби не руйнувала вона свого розквітлого життя, викинути з серця свого цього хітливого негідника й забути його, як забувається з часом навіть найжахливіший, найстрашніший сон. І то бажання було настільки сильним, що вона вже простягнула було руку до чарівної та веселої сестри, що увійшла до вітальні, та Мері, навіть і не помітивши її, відразу ж полинула до Кажановського й так засяяла, засвітилася вся ніжністю та любов’ю, що Лізі рота наче судоминою звело. Вона просто не могла нічого зараз супроти нього сказати. Й нехай потім вона безліч разів прокляне себе за це малодушливе мовчання, та все ж ті слова, що прудкими птахами тнулися з неї, — вони так і полишилися при ній, отруйними зміями згорнулися під серцем і полишилися там, зачаїлися, аби вжалювати гострими жалами провини тоді, коли вже буде запізно. Й дарма що мала вона нехай і слабке, та все ж виправдання собі — Мері не повірила би їй. Для неї ж Роман Кажановський є все у цьому світі, й якщо постане вибір між сестрою та ним, то Мері без сумніву обере його. А сама ж Ліза полишиться ледь не ворогом рідної сестри…

— Лізо, — Мері нарешті помітила її, усміхнулася. — А ти не бажаєш поїхати з нами? Будинок Романа Яковича, кажуть, дуже гарний…

Ліза налякано відсахнулася ледь не до стіни й відчайно захитала головою, уникаючи дивитися на Романа.

— Н-ні-ні, люба, дякую. У мене справи.

Маман умить ревниво нахмурилася.

— Які?

— Ми з Ярославом маємо їхати до монастиря.

Маман усміхнулася.

— О, то дуже гарна справа. Поїдьте, поїдьте й передайте від мене уклін пану єгумену, й скажи, що я вже за тиждень покінчу вишивати велику плащаницю на дар монастирю.

— Добре, маман.

Роман Кажановський кинув на неї насмішливий погляд, мов здогадався про то, яку боротьбу мала вона всередині себе, й вивів дам із вітальні, полишивши Лізу наливатися чорною ненавистю до нього й задихатися від злості, відчувати таке зло…

Зло…

Зло, що з’явилося їй у подобі колишнього ченця Данила Кажана перед весіллям, зачаїлося, притихло мов, ховаючись по темних коридорах будинку, лякаючи час від часу дрібничками, та Ліза відчувала, що воно не покинуло ще її, уважно пильнує, очікуючи на слушний мент, аби завдати влучного й болісного вдару, й ударити так, щоби й серце зайшлося від болю… І як часто вона мала такі думки, як часто! Вони ненажерливими щурами поїдали її серце й відбирали, крали в неї відчуття щастя поряд Ярослава. Вона в такі хвилини шукала обіймів та тепла чоловіка або ж їхала до монастиря, до старця Софронія. Чернець останнім часом дуже занеміг, лежав у келії, майже не розмовляв, але коли приходила Ліза, трішки оживався, й у каламутних уже його сірих очах теплився вогник радості, і він слабкими пальцями затискав її долоню, шепотів:

— Молися!

Й вони молилися вдвох: помираючий старець, лицем уже жовтий, як віск, і подібний до мощей святого преподобного, у чорному чернечому одяганні й молода, вродлива пані. Й мов світлішало на серці в Лізи, розходилися ті важкі, чорні хмари, що накривали своїми тінями її щасливе життя.

Та минався час, і мов хто урочив її, хто дивився недобрим, чаклунським оком, й поверталися страхи, що було поснули, робилося раптом лячно ходити коридорами старого будинку, усе зрілося щось незрозуміле, й душа втрачала спокій, вчуваючи щось таке, чого око людини вбачати не було спроможне. Й усе частіш видавалося їй, що те невидиме й вороже око стежить за нею, й у такі хвилини спину обсипало морозом і кортіло обернутися назад, аби поглянути — чи не стоїть хто, чи не височіється знову страшна та похмура постать Данила Кажана? Ліза часом і не втримувалася, таки оберталася — але нікого не бачила.

Так і котився час поволі. Роман Якович мав ось-ось зробити пропозицію руки та серця Мері, усе йшлося до того, й маман