Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Я вся навіть затрусилася.

— То ви ославили Мері? Звабили?

Й ось тут ожилася до цього мов і мертва Мері. Вона вп’ялася в мою руку холодними, просто крижаними пальцями й не сказала, а прохрипіла:

— Мамо… не… не треба…

— Ні, нехай він скаже.

Але він тільки розреготівся у відповідь, сказав, щоби донечка моя сама у всьому зізналася, й був такий. Гепнув візницю по спині, й вони помчали геть, тільки курява полетілася слідкома. Такого я ніколи в житті не очікувала. Та то була немов інша людина, куди тільки подівся любий мій Роман Якович, куди подівся той чемний та вихований панич, котрого я так любила? А Мері… як могла вона, нащадок такого славетного роду, так низько впастися — ославити себе до шлюбу. Це ж нонсенс. І я була настільки приголомшеною, що й слова не могла спочатку вимовити.

— Як це сталося? — запитала через деякий час у Мері, котра все трусилася, мов лихоманкою захворіла, й стримувала ридання.

— Біля річки… я… він так благав… і я поступилася.

— Біля річки? У кущах? — Від обурення в мене навіть подих перехопило. — Як ти могла? Ти, котру я виховувала як справжню пані, як могла ти в кущах… мов дворова дівка? О, це просто мерзотно…

— Мамо, я прошу вас!

Й ось тут з нею й трапилася та клята істерика. Я, зізнаюся тобі, Елізо, навіть і перестрашилася. Якою зробилася вона в ту хвилину, не доведи Господи! Очиці наче повилазилися, дрижить уся, хитається, й то ридає, а то починає реготіти, страшно так реготатися. Яке вже там місто, який там ювелір, наказала я повертати додому, а самій лячно геть, Мері, мов і не Мері, б’ється в судоминах, ой, лишенько. А перед маєтком стишилася, впала на подушки й застигла, мов нежива…

Маман, гикнувши, змовкла, а Ліза сиділа, не ладна навіть поворушитися, й провина вже гіркою отрутою заповзалася до серця її. Чому ж вона мовчала, чому не вирвала любу сестричку з пазурів того хижака? А він таки помстився, жорстоко помстився за ту обручку, кинуту йому в лице, й у найболючіше вдарив, влучив у таке місце, що найдужче болить. А вона дозволила йому це зробити, просто відійшла вбік малодушливо й чекала, поки він понищить життя її сестри.

Господи, допоможи це пережити!

Маман, чи то натомившись довгою розповіддю, чи, може, від випитої горілки, поснула прямо в кріслі, звісивши голову до грудей і тихо захропівши. Мері до тями не приходила, мов та істерика, що трапилася з нею перед містом, висмоктала з неї всі сили, навіть саме життя висмоктала. Треба було би покликати когось, щоб віднесли Мері до кімнати, але Ліза не могла навіть поворушитися, так і сиділа нерухомо, наче і сама полишилася життя разом із сестрою, тільки видавалося їй, що десь у домі радіє, сміється з неї те зло, котре ніколи не спало.

До тями повернув Карай, котрий ніжно лизнув у руку, й голос Ярослава, що пролунав від порога:

— Лізо, що тут у вас? Перепили й поснули?

Він присів поряд неї навпочіпки — такий сильний та впевнений, що чомусь закортіло плакати, й вона заплакала тихо, ковтаючи сльози.

А потім розповіла все Ярославу.

— Я не здивований, Елізо, хоча й не думав, що він зможе вчинити таку підлість. Образити це дитя… — Ярослав поглянув на Мері й похитав головою. — Я навіть не знаю, чим зарадити твоєму горю. Ну, хочеш, я негайно ж притягну сюди свого братця й змушу його таки одружитися з твоєю сестрою, змушу…

Ліза перестрашено відсахнулася.

— Ні, не треба, що ти! Невже ти гадаєш, що вона ще бажає стати його дружиною після всього, що трапилося? Ні, нехай краще ця людина назавжди піде з її життя. Віднеси її до кімнати.

Ярослав покосував оком на маман.

— Маман теж віднести?

Ліза не могла стриматися від усмішки.

— Ярославе! Маман проспиться й піде сама, вона ж не непритомна, а лише перепила, аби заспокоїтися. А ось Мері мене непокоїть. Коли вона не отямиться, треба кликати лікаря… Мені чомусь так страшно за неї.

— Усе буде добре.

Мері отямилася у своїй кімнаті хвилин за двадцять. Отямилася й мовчки поглянула на Лізу, що сиділа поряд її ліжка на стільчику. Й Ліза здригнулася, коли сестра розплющила очі — порожні та мов помертві, свої такі гарні, такі щасливі та сяючі ще зранку блакитні очі. Господи, як же то було боляче — дивитися на побиту горем Мері, на таку, якою вона ніколи в житті не була.

— Пити, — прошепотіла тихо, сковтнувши важко й знову заплющивши очі.

Ліза напоїла її водою.

— Мері, як ти, люба?

Знову той порожній та помертвілий погляд.

— Погано… жити не хочеться…

Ліза погладила холодну долоньку сестри.

— Він не вартує того, люба.

Мері покривила лице.

— Не вартує! Але ж болить, Лізо, як болить мені серце, хоч живою до могили сирої заповзайся… Я б ненавидіти його хотіла, так сильно ненавидіти хотіла б… але не можу, геть не можу… бо кохаю, ще кохаю, розумієш?

— Розумію.

— А як же я жити без нього буду? Знала би ти, сестро, що пережила я там — під Лубнами. Коли взріла, як цілується він з тією панею, — я ж відразу впізнала й коляску його, й постать ставну — так наче хто ножа гострого мені в серце встромив. А як заговорили вони з маман, то почала я вмирати, повільно вмирати, й у серце, що було таким гарячим від щастя та кохання, почав заповзатися могильний холод. Дивлюся на нього, чую ті жахливі слова, що кидав він маман, а перед очима стоїть він такий, яким був раніш, — ніжний та люблячий, той, що звабливим голосом шепотів мені про кохання, називав світлом свого життя, повітрям… А що говорив він під Лубнами… Мамо рідна, вмерти б і ніколи того не чути, не бачити перед собою лиця того холодного та непривітного, майже незнайомого, а поряд із ним ту пишну та пихату, котру він називав своєю любою нареченою… Лізо, а я ж, нерозумна, саме себе вважала його нареченою, я була у тім настільки певною, що навіть поступилася його вмовлянням і віддалася йому, ганебно ославила себе, засліплена коханням. Дурна, геть дурна дівка, як же ви з маман