Джулія Рейвен - Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен

Це їхній батько.

— Я краще промовчу, як ти нас виховував, — уїдливо відповів Руслан і відпустив брата. Той повільно струснув руками, провів по сорочці і з німим докором глянув на старого.

— Я виховував вас, як треба виховувати справжніх чоловіків!

Це точно їхній батько.

— Авжеж, авжеж, — злісно процідив Руслан і відвернувся до вікна, ніби намагався позбавитися жахливих спогадів з дитинства. Рома сумно гмикнув і простяг руку до злощасної пляшки з горілкою, але пити не став. Тільки глянув на неї, несильно струснув і видихнув.

— Не так усе й погано було, — пробурмотів, наче переконував сам себе у сказаному.

— Ромо, краще мовчи! — роздратовано кинув через плече мій сусід.

— До речі, а що це за чарівна дівчина? — старий різко перевів тему на мене.

— Я Таня, сусідка Руслана, — за звичкою представилася.

— Я Владислав Миколайович, але краще без по-батькові, не люблю такі офіційності вдома.

— Дуже приємно, — машинально відповіла.

— Вибачте моїх синів, — сумна усмішка на зморшкуватому обличчі, — вони часто забувають про правила етикету.

— Все гаразд. 

І знову незручна безмовність. Усі наче занурилися у свої думки.

Я нервово обхопила себе за плечі.

Чомусь стало холодно, страшно, незатишно. Після всього, що розповів про свого тата Руслан, я зовсім не таким його уявляла.

І це домашній тиран та суворий вихователь? Полковник у відставці?

Це його треба боятися? Безпорадного старого в інвалідному візку, який ледве може сам пересуватися?

Та у нього в руці стирчить катетер від нещодавньої крапельниці, ноги повноцінно не рухаються, помітне тремтіння в пальцях…

Чим він може так лякати?

Навіть не можу уявити, що цей чоловік і справді творив страшне зі своїми дітьми у минулому. Єдине почуття, що він зараз викликає — це жалість. Жалість і нічого більше.

— А давайте спустимося до вітальні, — я знову несміливо запропонувала, щоб хоч трохи розбавити важку паузу, — там індичка, стіл такий вишуканий, Анастасія Іванівна старалася…

— І справді, — батько Руслана пожвавився, натиснув кнопку на візку, і той з чутною вібрацією розвернувся, — нам усім не завадить випити келих витриманого вина, крім Роми, звісно. Йому сьогодні точно вистачить.

— Але, тату, — як маленька дитина обурився п'яний брат, — я не п'яний!

— Жодних «але», — осік його старий і поїхав далі коридором.

— Ходімо, — несподівано Руслан опинився зовсім близько, обійняв мене за талію і підштовхнув до виходу, — нам справді варто випити.

— Мгу, — кивнула.

— Не ведися на його манери, Тань, — гарячий шепіт торкнувся мого вуха. — Перше враження дуже оманливе.

Ну от зовсім не заспокоїв.

Я і так розривалася від дисонансу почуттів. Від жалості до старого до незрозумілої злості та образи. Руслан би не став брехати. І все те, що розповів він у таксі, до глибини душі вразило мене. Але злитися на безпорадного старого... Якось не виходило повною мірою.

— Руслане, допоможи мені, — суворо попросив його батько. Його візок застиг перед сходами, і він кивком показав униз, без слів підказуючи, що саме треба зробити.

— Я можу, тату… гик… — нетверезою ходою Роман перегнав нас.

— Боже борони, — награно злякався старий і підняв руки. — Після твоєї допомоги у мене не лише ноги перестануть рухатися, а й голова, — він нервово засміявся.

Руслан не оцінив його жарт. Він мовчки підійшов до батька і з особливою обережністю почав спускати візок вниз сходами. Ми з його братом пішли за ними.

— Владику, нарешті, — Анастасія Іванівна радісно склала долоні, — а ми вже на вас зачекалися.

— Насть, принеси нам вина з підвалу, — вкрадливим тоном сказав батько Руслана, — червоне, сухе, яке ми привезли із Грузії.

— Але ж Владику… тобі ж не можна, — обережно заперечила Анастасія Іванівна, — ти ж тільки-но з лікарні, після повторного інсульту…

— Настасьє! — гаркнув старий і одразу замовк. Його губ торкнулася зла, недобра усмішка, від якої навіть у мене виступили мурашки по тілу. Наче він попереджав, що буде у разі її непослуху.

— Я зрозуміла, Владику, — несміливо протягнула Анастасія Іванівна, — зараз принесу. А ви поки що сідайте.

М-да, зовнішність, все-таки, буває оманливою. У старезному, безпорадному тілі може ховатися справжній тиран.

Поки ми займали місця за столом, жінка встигла повернутись з підвалу з двома темними пляшками вина і розлити по келихах темно-червоний напій.

— Ти як? — пошепки спитала Руслана. Було видно, що його щось гнітить і сильно хвилює.

— Все нормально, Танюш, — коротко посміхнувся у відповідь. — Не бери в голову.

— Прошу трохи уваги, — батько Руслана постукав виделкою по високому келиху. — На правах хазяїна цього дому хочу сказати перший тост.

— Починається… — почула поруч тихе невдоволення Романа.

Овва, виявляється, слухняний близнюк не дуже й обожнює свого батька.

— … хочу випити за свого… — старий затнувся, підбираючи слова, — так би мовити блудного сина Руслана, який після стількох років поневірянь все-таки повернувся додому. Повернувся, після довгого часу публічної ганьби…

— Владику, що ти таке… — Анастасія Іванівна перебила його тост, але старий осік її гнівним поглядом.

Я подивилася на Руслана. Він виглядав похмурішим за хмару. Перехопивши мій погляд, він підняв куточки губ і холодно прошепотів:

— Не зважай, він того не вартий…

Дивне почуття охопило мене. Почуття образи, несправедливості. Я мушу йому допомогти. Мушу. Не можна просто промовчати.

— … сина, який вирішив, що розумніший за мене… який проміняв нормальну професію поліцейського на ганебну роботу стриптизером…

— Годі! — посуд на столі з брязкотом задренчав. Через шум у вухах я навіть одразу й не зрозуміла, що це я так голосно крикнула і вдарила по столу долонею.

Анастасія Іванівна розгублено перезирнулась із Костею.