Джулія Рейвен - Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен

— Тань, ти чого? — із тривогою в очах спитав Руслан і взяв мене за руку. Мабуть, навіть його налякала моя реакція.

— Що Ви собі дозволяєте?! — заволала я, як божевільна, поки за столом виникла лякаюча тиша. Підірвалася на ноги, скинула гордо підборіддя. — Руслан, — рукою показала на сусіда, що сидів поруч, — це найкращий чоловік, якого я тільки знаю. Він розумний, добрий, дбайливий, чуйний, завжди підтримає, допоможе, — я почала старанно загинати пальці. — Та про такого сина можна лише мріяти! Що Ви верзете?

— О Господи, Танечко, — гидко вкрадливим тоном перервав мене старий. Зробив ковток вина та поставив келих на стіл. — Дуже мило, що така гарна дівчина, як Ви, захищає мого недолугого сина…

— Тань, все нормально, — Руслан потягнув мене за руку, щоб я сіла. Але я вже закусила вудила і давати задню не збиралася. Треба було поставити на місце цього мерзенного старого. Нехай за все відповість.

— …але такий син — позорисько, він танцює голим перед чередою п'яних дівчат. Він згадав про батька лише після мого повторного інсульту, — продовжував батько Руслана. — Тож, Танечко, — тремтячими руками він закинув у рот кілька дольок чері, мерзотно чавкаючи, — Ви не знаєте, про що кажете.

— Якраз я знаю, що кажу! — гнівно осікла його. — Руслан — єдиний, хто мені допоміг, коли я залишилася сама. Єдиний, хто підтримав мене та запевнив, що все буде добре. На відміну від Вас, — я затнулася, підбираючи слова. І з видихом промовила, — він чудова людина. А не такий кінчений і невдячний мудак, як Ви! І я кохаю його! Кохаю! Зрозуміло? — різко зупинилася, зрозумівши, що на емоціях я бовкнула зайвого.

Боязко обвела всіх, хто сидів за столом поглядом, проковтнула. Від сорому захотілося провалитися крізь землю.

Що я наробила? 

— Вибачте, мені час, — швидко пробурмотіла і поквапилась на вихід. Не розбираючи дороги, я бігла садовою доріжкою і намагалася ні про що не думати.

Кохаю? Я й справді таке сказала?

Все. Це кінець. Після такого Руслан мене точно не захоче бачити.

Ідіотка! Яка ж я ідіотка! 

Майже біля самих воріт мене зупинили... Міцні чоловічі руки лягли мені на талію, притиснули до сталевого тіла, і я обмерла. Стала скидатися на натягнуту струну, готову ось-ось порватися.

— І куди ти зібралася? — оксамитовий голос Руслана над головою розслабив мене. — Моя супер-жінка вирішила залишити мене одного на поталу злісному батькові? — невинний поцілунок у шию, від якого мурашки лоскотали шкіру. — Я так не вмію захищатися, — він по-доброму засміявся.

— Я… я хочу додому, — тільки й зуміла відповісти. Думки навіжено гасали по голові, адекватно розмірковувати зовсім не виходило.

— Я теж, — ще один поцілунок у шию, гаряче дихання. — Їдьмо додому.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно