Джулія Рейвен - Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен

Глава 27

— Таню, що сталося? Рома, блд, якого біса? — над головою пролунав грізний голос Руслана, і я ніби отямилася від страшного сну.

— О Боже мій! — повільно перевела погляд із його брата на нього. Знову на брата. І знову на нього. На брата...

Та вони як дві краплі води схожі! З першого разу й не впізнаєш, хто де стоїть. Тільки по одязі. І настрою. Але ж Роман повинен бути на службі. Анастасія Іванівна щось таке казала. Чи я переплутала?

— Усі ви… гик… — Рома обвів мене пальцем у повітрі і хитнувся назад, — усі ви хвойди кінчені… нікому не можна довіряти… адже я все робив для неї… а вона… тварюка…

— Таню, йди сюди, — покликав мене сусід, — не слухай його, він п'яний.

Я видихнула і обернулася до Руслана, який стояв в одвірку і пильно стежив за братом, ніби боявся, що він може накоїти щось страшне. Схоже, у Романа щось сталося. Чи то дружина зрадила, чи дівчина пішла. Очевидно, проблема була пов'язана з коханою жінкою.

— Тань, йди до мене, чого застигла? — сусід поквапив мене, і я швидко пішла в його обійми. — Він тебе образив? — схвильовано спитав, але я лише мовчки похитала головою для більшої переконливості. Навіть голоси в них були однакові. Ну, майже. Голос Руслана оксамитом гладив по шкірі, заспокоював. Дарував упевненість, що все буде добре, а його брата, навпаки, лякав до чортиків.

Рома, дивлячись на нас, недбало махнув рукою і під тихі лайки підійшов до вікна. Через коротку мить він узяв з підвіконня відкриту пляшку горілки і, не морщачись, зробив кілька великих ковтків.

— Ми в цьому саду одружилися, кгхм… — закашлявся від міцного алкоголю, — клялися в коханні, і в горі та радості… — пробурмотів Роман нерозбірливо, з філософським виглядом оглядаючи краєвид за вікном. — Тварюка...

— Стій тут, — Руслан швидким кроком перетнув кімнату і опинився поряд із братом. Різким рухом відібрав пляшку з горілкою, поставив її назад на широке підвіконня. — Досить!

Тепер, коли брати стояли поряд, дрібних несхожостей я помітила більше. Немов клони, але з невеликими характерними ознаками. Праву брову Романа розсікав тонкий шрам, у Руслана біля скроні помітила дві родимки... А ще їхні погляди... Вони були зовсім різні. Спокійний, впевнений погляд сусіда і похмурий, лякаючий брата...

— Ти нічого не розумієш… — ледве чутно прошепотів Роман, втомлено потираючи пальцями скроні. — Я ж все для неї… Працював цілодобово... Задаровував подарунками. А вона... 

— Ромо, що ти тут за цирк влаштував? Якого біса нажерся як свиня? — не витримав сусід. Він явно був незадоволений і дуже злий. — Тебе Соня кинула чи що? Що ти накоїв цього разу?

Я стривожено озирнулася. Де їхній батько? Дуже небезпечна тема для розмови. Сподіваюся, брати зараз не почнуть битися. Двох таких накачаних громил мені не розняти.

— Не просто пішла, — Рома зневажливо гмикнув і як побитий собака подивився на брата, — поїхала з коханцем до Парижа.

— І правильно зробила, — несподівано відказав Руслан. — Я теж не зміг би жити з мужиком, який боїться свого татуся й робить усе, що він хоче. Яка нормальна дружина це терпітиме? — сусід підняв на мене очі і холодно запитав:

— Нікого не нагадує, Танюш?

Я внутрішньо зіщулилася. Проковтнула. І відвела погляд на вінілові шпалери із золотим тисненням.

Звісно ж нагадує. Я теж досі боюся батька.

Двадцять сім років, а моє життя повністю під його жорстким контролем. Зайвого кроку не зроблю, щоби не нарватися на його гнів.

— Ти як завжди, — посміхнувся Рома і поплескав брата по плечу, — містер Підтримка.

— Я звик говорити правду, — з досконалим спокоєм промовив Руслан і повів плечима, — навіть якщо вона не подобається людям.

— Звичайно, як я міг забути, — пирхнув його брат, примирливо підводячи руки, — ти ж наш бунтар та борець за справедливість. А я… я зрадник у твоїх очах, бо не захотів іти проти батька.

— Так, саме так, — гнівно осік його Руслан.

— Ну то чого ти сьогодні приперся сюди? Чого не послав тата кудись подалі, раз ти такий сміливий?

— А тобі яке діло? — Руслан схопив п'яного брата за грудки. — Я сам вирішую, що мені робити. Тим паче, мачуха попросила. Я не міг їй відмовити.

— А давайте спустимося до столу? — я блискавично випалила, розуміючи, що атмосфера навколо почала небезпечно загострюватися. Ще трохи і від братів почали б летіти іскри на всі боки. — Там Анастасія Іванівна індичку запікала, картоплю… — осіклася на півфразі, коли на мене зі злістю витріщилися дві пари очей. Руслан і Роман з таким осудом дивилися на мене, ніби я своїм запитанням завадила опозиціонерам здійснити державний переворот. — Салат із чері теж дуже смачний… — я безглуздо пробурмотіла, намагаючись злитися від незручності зі стіною.

— Таню, вийди, — суворо наказав Руслан, так само тримаючи свого близнюка за комір сорочки, — мені треба поговорити з братом наодинці.

— Так, Таню, вийди, — відразу передражнив його Рома, — не треба тобі дивитися, як я надеру дупу цьому мудаку.

— Господи, та що ви завелися! — вигукнула, розуміючи, що тут зараз буде мордобій. Подалася вперед, нервово стиснула руки. — Вам нема чим зайнятися, чи що? — з осудом кинула. — У батьківському будинку влаштувати розбірки.

— Таню, ти мене не чула, чи що? — Руслан, здавалося, навіть не зрозумів, що я йому сказала. У бурштинових очах танцювало справжнє полум'я, риси обличчя озлобилися. — Вийди.

— Я звідси нікуди не піду...

— Що за шум, а бійки немає… — голос з помітною хрипотою змусив мене обернутися. — А ні, бійка вже почалася, вибачте.

В одвірку на інвалідному візку сидів літній чоловік. Рідкісне сиве волосся, борода. І золотисто-карі очі, такі самі, як у братів. Тільки якісь втомлені, неживі, в обрамленні безлічі дрібних зморшок. Здавалося, людина давно померла, але тіло продовжувало функціонувати окремо від душі.

— Що ви влаштували в присутності пані? Та ще й такої чарівної. Хіба я так вас виховував?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍