Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Та чи це мати голосу доччиного не познає! — обурилася вона, але на слові «познає» її голос зрадливо виписав непевний алкогольний пірует, перетворивши його на неподобне «пзззнайє».

— То де ж рука? — викрикнув якийсь чоловік, і Андрій повернувся на голос.

— Запитайте у вашого дільничного. Я викликав його вночі, ми все бачили разом. Але потім усі докази зникли.

— Бреше! — обурено заверещав звідкілясь із перших рядів Субота. — Він утром до мене прийшов з уже потовченою мордою!

Залом прокотився сміх.

— Розкажи всім, чому ти дістав зброю, коли я ввійшов до тебе? — парирував Андрій.

Зала вмить притихла, очікуючи відповіді.

— Так ти ж накинувся на мене. Забігає такий із бланжем на пів морди: «Де рука?! Де рука-а-а?!»

Знову сміх.

— А кого ви шукали вчора в медпункті? — пролунав із‑за спини голос мера. — Усіх там перелякали!

Він стояв трохи збоку з виглядом господаря цього шоу, і в нього в руках теж був мікрофон.

— Трупа він там шукав! — сварливо крикнула із зали якась тітка. — Трупа якоїсь дівки! Без очереді проліз, врача єлі до інфаркту не довів!

— Євгене Павловичу, — прогудів Тупогуб. — Ти тут? Розкажи, як було.

— Я не думаю, що це стосується… — пролунав голос Євгена Павловича.

Він сидів десь поряд зі сценою.

— Відповідай як медик, — наказав Тупогуб. — Кого конкретно він шукав? Що говорив? Як поводився?

Міла зацокотіла підборами по сцені, і за секунду в руках Євгена Павловича був мікрофон.

— Нервовий був… — промовив лікар. — Говорив плутано… Потім став агресивний. Шукав якусь дівчину на ім’я Гала…

— Що за Гала? — запитав Тупогуб. — Тут хтось знає Галу?

Зал відповів незлагодженим «ніхто».

— Перестаньте! — крикнув Андрій. — То кожен прямо-таки хотів щось сказати про Галу, а тепер — забули? Ви ж усі її обговорювали. Мовляв, через те, що вона недбала мати, в неї зникла дочка. Надя, яку всі ви називаєте «відсталою». Вони жили в п’ятиповерхівці, яка отут ось, зліва. Тридцять дев’ята квартира. Пам’ять відібрало?

У темряві зала здивовано гомоніла, мов неспокійне море мороку.

— Ви можете казати мені будь-що, — вів далі Андрій, — але Галу Приходько я встиг обговорити з купою людей. Як вона пустила газ у квартирі, як вішалася, як виплигувала з вікна і зрештою — наклала на себе руки просто в медпункті. Оту саму Галу, яку, як ви казали, слід позбавити батьківських прав!

— Годі! — раптом пролунав жіночий голос, і зала завмерла, переставши, здається, навіть дихати. — Перестаньте нести цю маячню! Я не вішалася й не вистрибувала з вікна. І в мене ніяких дітей немає. Й ніколи не було!

Де-не-де знову почувся сміх, цього разу невпевнений.

— Вийдіть до нас, будь ласка, — попрохав мер.

Гала вийшла на сцену. Тупогуб галантно подав їй руку.

— Це та Гала Приходько? — запитав він Андрія, наче ведучий телешоу.

— Вона дуже схожа, — відповів Андрій. — Тільки Гала померла.

— Як бачите, ні, — звів плечима мер. — Жива і навіть готова з вами сперечатися. А Христина, руку якої ви, буцімто, знайшли вночі, — дзвонила мамі по телефону. Очевидно, набрала номер іншою рукою.

Зала реготала.

— Ага! — не вгавав мер, — є ще зникла дівчинка Надя. Щоправда, її мама каже, що ніколи її не народжувала!

Знову сміх. Хтось гукнув: «Гнати втришия!»

— Я маю докази! — раптом згадав Андрій, рвучко знімаючи наплічник. — У мене є фотографії! Поліційні протоколи, покази свідків…

Уже розстебнувши рюкзак, він раптом згадав, що сховав теку в шухляду конторки у готелі, й затнувся. Пальці стали наче ватяні. Він навіть про всяк випадок покопирсався рукою в порожньому рюкзаку, але там був лише гаманець.

— І де ж? — поцікавився мер, коли вже побачив, що наплічник порожній.

— Усі матеріали в готелі…

— І я абсолютно не здивований! — повідомив мер залі.

Сміх. Оплески.

— Він каже, шо вночі фотографірував на тіліфон одрубану руку, — почувся голос Суботи. — Андрій, покажи нам фотки!

— У мене вкрали телефон, ти чудово знаєш! — гаркнув Андрій, і в його голосі було стільки люті, що зала принишкла.

— Як по правді, ми тут серйозно непокоїлися за ваше душевне здоров’я, — в повній тиші поважно промовив селищний голова. — І хто його знає, а що як ви небезпечні в такому стані. Але наш лікар сказав, що все це через струс мозку, плюс якісь особисті тривоги на ґрунті дітей, отож… Це, до речі, правда, щодо тривог? У вас взагалі є діти?

Андрій не знав, ані що сказати, ані як узагалі поводитися. Мабуть, востаннє він так почувався в дитинстві — один проти всіх.

— То є діти чи немає? — повторив мер. — Чи ви не пам’ятаєте? Чи вони теж у готелі?

Зал знову з готовністю засміявся, а мер тицьнув йому свій мікрофон, як справдешній шоумен.

— Є, — тихо відповів Андрій.

«Не треба воно вам», — промовила в його голові завідувачка реанімації.

— Як звати? — поцікавився мер і знову тицьнув йому мікрофон.

Він мовчав. Подумав чомусь, що даремно він тоді не зайшов подивитися на дитину.

— Теж забули? — наполягав мер.

— Ні… Це новонароджена дитина… Вона зараз у реанімації тому… Ніяк не звати…

Стало геть тихо. Ніхто не сміявся. Андрій відчув, як кутики вуст самі собою повзуть униз, а в горлі збирається їдка грудка болю. Роздратування. Образи на Бога, в якого він не вірив.

— Хлопчик хоча б чи дівчинка? — вкрадливо спитав мер.

— Я не знаю, — відповів він.

Тиша. Невидимі в темряві губи щось стривожено шепочуть, і до сцени дедалі частіше долинає слово «безумний».

Аж раптом — сильний і впевнений голос звідкілясь із останніх рядів:

— Він правду каже!

Це Захар. Не чекаючи запрошення, він заліз на сцену і забрав у Андрія мікрофон.

— Правду каже! — крикнув він. — Послухайте! Він каже, що на власні очі бачив, як вона ось — померла!

І тицьнув вузлуватим пальцем у бік Гали, яка стояла поруч із мером, і та мимовільно зіщулилась.

— І ми всі такі: «Бреше, як дише!» Або й взагалі — кука на муню. Ну, правильно ж я кажу? Але! — Науменко зробив театральну паузу. — Цьому є пояснення! І пояснення дуже просте…

Зала притихла, стараючись не проґавити жодного слова.

— Більшість із вас знає, що колись наше селище горіло… — вів далі Захар. — А ті, хто старші, знають, що горіло воно не один раз. Кажуть, воно тіпа сгоряє кожні сто год — до останньої хати. Так от, у неділю, коли ми ставили напис на площі, перегоріла буква «С» у слові «Сад». Самі знаєте, яке получилося слово. І вчора — знову!

— Ближче до теми, Захар! — не втримався хтось.

— Можу і ближче! Хтось із вас пам’ятає, скільки років ви тут живете? Не плюс-мінус, а щоб точно! Кожний із вас — спитайте себе! Коли ви приїхали? Хто точно скаже рік, коли приїхав? Я скажу вам — ніхто!

Зал зашумів, мов приливна хвиля, що розганяється перед штурмом берега.

— Ніхто не вспомнить, — підвищив голос Захар, — бо в новому колі ми забуваємо те, що було перед ним! Ви хотіли, щоб вам об’яснили? Нате! Тут усе по колу! Не тільки пожежі!