Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

невідомий грабіжник, щоб тут і надалі всі вважали, начебто нічого не відбувається!

— Як руку? — запитала Оксі й сіла на стілець.

— Жіночу кисть із золотим браслетом, на якому зісподу гравіювання «Christine» латинкою. Був у неї такий?

— Не пам’ятаю… — й Оксі пополотніла.

— Але останнім часом нічого схожого на ній не бачили?

— Ні.

— Цікаво… — Андрій дістав блокнот і зробив якусь позначку. — Отже, вбивця був у неї вдома… Й очевидно, знав, де лежить браслет. У неї були близькі друзі?

— То Христина загинула?

Її очі благали, щоб він відповів «ні».

— Боюся, що так. Я, звісно, не проводив експертизи, але шансів… — він промовисто похитав головою.

Вона відвернулася, наче побачила щось у вікні. Крадькома втерла сльози.

— Хто наказав вам вдавати, ніби Галини тут ніколи не було?

— Що? — вона обернулася.

— Хто сказав вам… Лікар? Субота?

— Ідіть. Ідіть, будь ласка. Я більше не витримаю цієї маячні. Тільки встигла подумати, що ви кажете правду і хочете допомогти…

— Я правду вам сказав! Я фотографував на телефон — руку фотографував. І от бачте, що!

— Тоді нащо ви мелете всю цю дурню про якусь там Галу? — вигукнула Оксі й навіть підвелася.

— Це не дурня! — гукнув він і теж підхопився.

Грюкнули двері — прийшла змінниця Ксені.

— Ідіть звідси, — втомлено попросила вона. — Просто зараз.

Субота сидів, задерши ноги на стіл, щось дивився у своєму телефоні.

— Здоров! Як жисть?! — бадьоро вигукнув він, побачивши Андрія, і стурбовано додав: — А що з лицем?

Варто зауважити, що й бадьорість, і стурбованість у поліцейського вийшли вимучені, неприродні. Андрій, не зронивши й слова, рушив просто до його столу.

— Шо? — спитав той, зачувши смалене.

І коли Андрій, так само мовчки, ступив іще крок, поліцейський підскочив і спробував було оббігти з іншого боку письмовий стіл. Андрій легко штовхнув його, перекриваючи Суботі шлях до втечі. Поліцейський з гуркотом перекинув квадратну металеву урну, ледь не впав, а тоді відступив у куток і огидно вишкірився.

Якби щури вміли посміхатися, то, загнані в кут, вони мали б точнісінько такий вигляд.

— Де рука? — запитав Андрій. — Де група з області? Де мій телефон?

— Ти про шо вобше? — обурився Субота, але вийшло відверто паршиво, тому що ідіотська посмішка так і не зійшла з його вуст.

— Не виходить, Віталік, — похитав головою Андрій. — Хріновий із тебе актор. Але нічого, зараз я тобі грим підрихтую, стане краще.

Андрій прибрав з дороги стілець і ступив до дільничного.

Та раптом Субота звичним жестом витягнув пістолет. Отак запросто — наче запальничку. Лівою, тому Андрій і не встиг зреагувати.

На обличчі поліцейського вигравала ледь помітна напівпосмішка, й Андрюха моментально відчув — Субота готовий вистрілити.

Він уже бачив такий погляд. Багато разів. У хлопців у легіоні, у побратимів на фронті. Він і сам умів так дивитися. Тільки цього разу зброя була не в нього.

— Сховай ствол, придурок, — спокійно сказав Андрій.

— Одійди сначала! — виплюнув Субота.

— Куди ти подів руку?

— Яку руку?

— Іще раз спитай, і тобі доведеться мене застрелити. Чи, думаєш, ніхто не запитає, де я подівся?

— Я вопше не знаю, про шо ти!

— Знаєш, скот, — прогарчав Андрій, але зближуватися з дільничним не ризикував. Схоже, той боїться по-справжньому.

— Іди оддихни, — сказав Субота. — Виспись. Тоді приходь.

— А ти як знаєш, що я не спав?

У Суботи забігали очі. Нарешті, він важко зітхнув.

— Ти не в тої людини питаєш.

— Ух ти! — здивувався Андрій. — І в кого ж я маю запитувати?

— У мера. Тільки не прямо щас. Я договорюся. Десь через час будь готовий.

— І куди ти мені подзвониш? У рейку?

— Сюди приходь, — пообіцяв Субота і знову нервово зітхнув. — Удвох і підемо. Ти все спитаєш у нього сам. Ми разом. Обсудимо, так сказать.

Увесь цей час Субота нервово погладжував скобу пістолета вказівним пальцем, й Андрій подумав, що тому вже випадало вбивати. Сто відсотків, уже випадало.

…Рівно о десятій Андрій повернувся. Субота дотримався обіцянки — покірно вдягнув куртку, і вони разом пішли до будівлі мерії, обходячи засніжену площу вузькими хідниками — завширшки з лопату.

Павло Борисович зустрічав їх просто у вестибюлі.

— Ну, нарешті! — вигукнув він. — Усі вже зібралися! Давайте швидше!

— Зібралися — хто? — запитав Андрій, коли вони піднялися по широких сходах, застелених килимовими доріжками.

— Усі! Я дав розпорядження не перешкоджати вам ні в чому! Ідіть і скажіть їм напряму, як вважаєте за потрібне! А ми підтримаємо!

— Кому «їм»? — розгубився Андрій.

— Та ви не хвилюйтеся, — Павло Борисович узяв його за лікоть і повів коридором. — А то виходить, ви приїхали, а мер і дільничний вам поперек дороги стали. Це ж неправильно?

— Неправильно, — погодився Андрій.

— Ну, от бачте!

Сказавши це, він одчинив якісь двері, пропустив Андрія вперед, підштовхнув, для певності, в спину — й вони обидва опинилися в напівтемряві.

— Ось, прошу! — дуже голосно сказав Павло Борисович, настирливо пхаючи Андрія вперед, так наче розраховував, що почує ще хтось. — Ми саме обговорювали завтрашній ярмарок, отож перед вами — найактивніші люди селища. А зараз — ваш вихід, Андрію Олександровичу. Розкажіть їм усе! Не стидайтеся! Можна сказати, настав ваш зоряний час!

Вони обидва опинилися на освітленій сцені досить великої актової зали, й у відблисках ліхтарів було видно, що принишкла зала напхом напхана людьми…

Розділ 35

Зоряний час

Мер відступив у тінь, покинувши Андрія у плямі світла — перед пітьмою, що дихала, очікувала, шепотіла. Прикривши очі рукою, він вдивлявся в морок, намагаючись роздивитися присутніх, але видні були самі лише силуети і те, як поблискують у темряві десятки запитливих очей.

Хтось встромив йому в руку мікрофон. Здається, це була секретарка Міла.

— Доброго дня… — невпевнено розпочав він, і тиша стала гробовою.

Він прокашлявся, міркуючи, з чого почати. Пауза затягнулася, й ось залою пройшлося тихе перешіптування. Перебіжне, як брижі на ставку за спокійної сонячної днини.

— Ви, мабуть, знаєте, що я приїхав із Києва як поліційний консультант…

— Що в тебе з лицем, консультант? — вигукнули із зали.

Андрій знову прикрив рукою очі, намагаючись розгледіти того, хто це викрикнув, але зала перед ним була сповнена однакових тіней.

— Цієї ночі мене побили, щоб відібрати докази… Як хтось іще не знає, я тут, щоб знайти серійного вбивцю.

Зал охопило сум’яття.

— Маніяка, — голосніше мовив Андрій, — через якого зникають люди…

— Не треба нас лякати! — пролунав жіночий голос. — Ніхто тут не зникає!

— Наприклад, Христина Рогач, — Андрій трохи посміливішав і заговорив упевненіше: — Вона працювала медсестрою у вашому медпункті.

— Це моя дочка! — почувся хрипкий голос її матері, й Андрій почав вдивлятися в пітьму, марно силкуючись роздивитися жінку. — Вона поїхала в місто, ото й усе…

— Вас обманули, Маріє Григорівно, — спокійно заперечив він. — Той лист — підробка. Вибачте, що доводиться отак ось повідомляти, але вночі знайшли… Фрагмент тіла вашої дочки. Її руку.

Зал зойкнув. У темряві багатоголосою луною повторювалося слово «рука».

— Так вона ж зранку дзвонила, — здивовано заявила Марія Григорівна із темряви. — Пару часов ото як…

— Це точно